зеркало: германия	Главная	Новости	Цитаты	Магазин	ЖЖ-Блог

Від середини минулого століття національне питання відіграє дуже активну ролю в політичному житті Европи. Під цим оглядом революційні події 1848 року, що символічно й віщо названо „весною народів" є свого роду Рубіконом у новітній європейській історії. Фактично вихідну точку сучасних національних змагань і рухів хронологічно можна посунути ще дальше назад. Уже в першій чверті XIX ст. можна констатувати революційні виступи поневолених народів, напр., на Балканах проти турецького утиску: перше сербське протитурецьке повстання вибухло у 1804 році. Але щойно масове грецьке повстання у 1821 р. та звірська розправа з ним з боку турецьких урядів — звернуло увагу європейської опінії на безпросвітню долю балканських християнських народів, що гинули в турецькій неволі, викликавши одночасно живі симпатії до їхніх визвольних змагань. Паризька липнева революція 1830 р. — мала наявний вплив на визвольні змагання європейських пригнічених народів. Відгомін її можна простежити від Балкан, через Польщу (Листопадове повстання) аж до Ісляндії, де з цією зв'язані початки новочасних національних і політичних змагань цього нийменшого європейського народу.

Добу 1848-1871 років історики називають слушно епохою національного ренесансу Европи. Попереджувала її після Віденського Конгресу (1815 р.) доба „національного пробудження" (1815-1848) за влучною назвою французького історика Ґ. Веля (G.Weill). Дійсно, минуле століття було свідком пробудження цілої низки т.зв. „неісторичних", а властиво недержавних народів, як в європейській частині Туреччини, так і в Австро-Угорщині, що з національного боку уявляла з себе дійсно якийсь живий „етнографічний музей . На сході Европи, цебто в межах колишньої Російської імперії, цей національний процес захопив у першу чергу тільки західню її територію від Фінляндії через Балтику до України.

Активніше він тут виявився згодом, щойно з початком XX ст., у зв'язку з першою російською революцією (1905-06 рр.). Одним з найяскравіших виявів цього європейського національного відродження XIX ст. було осамостійнення та об'єднання з одного боку Італії, а з другого боку Німеччини. Ці дві події мали далекосягле політичне значення, ґрунтовно змінивши європейські міждержавні відносини, що були встановлені на Віденському Конґресі під впливом Меттерніха, непримиримого ворога національної засади, за його думкою, революційної та дуже загрозливої для державного абсолютизму і централізму.

Так у зв'язку з національними визвольними змаганнями неминуче мусив виринути конфлікт між державою і нацією, особливо ж там, де кілька народів було скупчено під чужим політичним пануванням, і де державний централізм вороже ставився навіть до культурних змагань недержавних народів, проголосивши непримириму боротьбу їхнім національним змаганням та програмово ставши на шлях примусового вмнародовлення їх.

Звичайно, що виникнення нації, як політичного чинника на канві історії Европи, поява цієї драматичної постаті, що досі була здебільшого пасивним статистом, мусила викликати до себе зацікавлення з боку політичної ідеології та теорії. Природно теж, що перші ідеологи нації мусили вийти з табору поневолених народів, як передовсім заінтересованих у теоретичному обґрунтовані та виправданні своїх національно-визвольних змагань.

В дійсності це було так. На цих сторінках мені доведеться не раз вертатися до питання про ідеологію та теорію модерної нації, а при цій нагоді ілюструвати цей його бік відповідними фактами й доказами. Тут покищо обмежуся двома типовими й дуже яскравими прикладами, які, до речі, й хронологічно належать до перших проявів новочасної національної ідеології.

Фіхте (1762-1814). Отже, передовсім згадаю славетні „Промови до Німецького народу" Фіхте (1808 р.), виголошені під час розбиття й поневолення Німеччини французькою інвазією наполеонівських військ, і що стали справжньо „національною біблією" не тільки політичного визволення та об'єднання німців, але залишилися свого роду догматичним каноном романтичного націоналізму взагалі. Завданням цих промов, як каже німецький історик П. Йоахімсен, автор програмової монографії „Від німецького народу до німецької держави" (Історія німецької національної свідомости) було „показати нації її втрачену самобутність і навчити, як вона може її знову здобути. Це має статися шляхом нового виховання, що не є тільки народнім вихованням у розумінні Песталоцці, але національним вихованням". В першу чергу це має бути виховання національної свідомости. Фіхте хотів її будити прищепленням своїм землякам почуття національної гордости, що свідомо й програмове підносилася до щабля німецького месіянізму й виключности одночасно. У своїх „Промовах до німецького народу" Фіхте із захопленням пророка проповідував, що лише німецький нарід є праджерелом справжньої культури; що тільки німецька мова є дійсно живою та творчою; що лише німці вносять поважність, працю, Ґрунтовність у всі питання культурного життя й що тільки вони зможуть відновити й відродити світ". Філософія Фіхте — як каже попередньо цитований автор — „є релігією, а його релігія є, моральним домаганням. Оце саме надає цій постаті особливу велич і виключність".

Палацький (1798-1876). Зовсім іншого характеру має другий документ, який я хочу тут навести. Це уступ із голосного листа великого чеського історика й будівничого модерної чеської нації — Ф. Палацького, написаного 11.IV.1848 р. у відповідь на заклик всенімецького франкфуртського сейму, куди його було запрошено. Автор славетної історії чеського народу, у своєму згаданому листі, мотивуючи причини своєї відмови, одночасно при цій нагоді позитивно виклав свої погляди на право народів на самовизначення. „Право народів, — писав Ф. Палацький, — це дійсне право природи; жодний нарід на землі не має права вимагати, щоб для його користи приніс себе в жертву його сусід; жодний сусід не є зобов'язаний відцуратися або офірувати себе для добра свого сусіда. Природа не знає жодних пануючих народів або народів наймитів".

Цікаво порівняти цю національну ідеологію чеського діяча та вченого з попередньо зазначеними поглядами на цю саму справу славетного німецького філософа. Між ними відчувається наявна суперечність, що не є випадкова, але власне типова для новочасної національної ідеології. Цей дуалізм між німецьким національним аристократизмом, який характеризує програмовий національний месіянізм, виключність, заборчість і чеським національним демократизмом, що знову відзначається свідомою людяністю, визнанням засади рівноправности і толеранції (терпимости), — відтак тягнеться червоною ниткою через усю історію національних ідеологій аж до наших часів. Може ніколи ця досі згадана суперечність національних світоглядів не виявлялася так непримиримо гостро і ворожо, як саме тепер у добу загального розбурхання національних пристрастей і стихій.

Національні ідеології були першими теоретичними рефлексами на прояви національного ренесансу, про який тут згадувалося на вступі. Суспільні ідеології, навіть коли вони суто теоретичні, не можуть бути науково зовсім об'єктивними. На них все лишається певне тавро неминучого суб'єктивізму в наслідок заінтересованости, що є невідлучною ознакою людей, діючих як представники громадських гуртків або течій. Ця власне обставина найбільше ускладнює науковий дослід суспільних явищ і наявно гальмує розвиток і поступ громадознавства. Цим у великій мірі можна пояснити релятивно запізнене постання соціології, як окремої науки, як і всі ті манівці, якими мусіла пройти ця молода галузь науки, заки вона щойно у цьому столітті вийшла справді на науковий щлях свого розвитку. Не можна дивуватися, отже, що спеціяльні соціологічні дисципліни поставали і відокремлювалися також з великим запізненням. Не дивно, що й наука про націю ще й досі власне не самовизначилася як слід і є все дискусійним питанням між заінтересованими поодинокими науковими ділянками. Адже нація, без сумніву, належить до найскладніших витворів людського співжиття, природу та істоту якої науково дуже тяжко збагнути або з'ясувати. І це тим більше, що згадане явище відзначається великим динамізмом. Зокрема від середини минулого століття ритм і рух національних процесів є дуже швидкий. Націю символічно можна порівняти з річкою, береги якої викликають ілюзію тривкости форми, але яка вічно пливе, все міняючи своє русло. До цього боку національної проблеми доведеться ще звернутися у зв'язку із самоозначенням націології, як самостійної науки.

Цих кілька попередніх зауважень мають пояснити, чому початки наукового підходу та трактування національних питань були більш випадкового, ніж систематичного характеру й чому в них імпровізація й інтуїція поки що переважали над методичністю й систематичністю. Психологічно не мусить теж дивувати обставина, що піонери націології переважно виходили з рядів поневолених народів і що наука державних націй менше цікавилася націологією й мало сприяла її творенню. Історія або слушніше преісторія націології красномовно стверджує цю тезу. Національна проблема в середині XIX ст. найбільше зацікавлення викликає серед німців та італійців, що переживали у цю добу процес свого політичного самоозначення. Має вона чимало самостійних дослідників серед поневолених народів габсбурзької та царської монархії: чехів, мадярів, поляків, українців, що, або боролися за свою державність (мадяри й поляки), або були захоплені процесом національного відродження (чехи, українці). Властиво, кожний поневолений нарід у процесі своєї національної боротьби скоріше чи пізніше мусить мати не тільки своїх ідеологів нації, але й теоретиків, що більше чи менше науково обґрунтовують засади та загальну програму його визвольних змагань. Багато в них різного й своєрідного в залежності від індивідуальности кожного окремого народу. Але чимало є в них теж спільного і загального у зв'язку з всеевропейським спочатку, а тепер уже всесвітнім характером новочасного національного ренесансу. Саме цей факт, так би мовити універсальної актуальности й подібности між усіма національними рухами, є одною з підстав для творення й виправдання націології, наперед забезпечуючи в ній типологічну методу дослідів, цебто використання способом порівнання збірного, мовляв, характеру національних явищ.

Таке питання не є зайвим або безпідставним. Фактично дотеперішній розвиток дослідів щодо нації йшов скоріше шляхом міжнаукового розподілу цього питання, ніж по лінії самоозначення націології як окремої науки.

Ф. Й. Нойман. На це звертає увагу один із найстарших дослідників національної проблеми — Ф. Й. Нойман (Fr. І. Neumann), автор джерельної й досі все ще цікавої студії „Нарід і нація" (Vоlk und Nаtiоn, 1888). Він у вступі для прикладу наводить список тих наук, для яких національне питання має, на його думку, спеціяльне значення, а саме: народознавство (етнографія), популяціоністика, антропогеографія, народне господарство, соціологія, правознавство, особливо ж державне і міжнародне право. Цей реєстр не є вичерпуючий і вимагає доповнення. Бо, крім згаданих у ньому дисциплін, ще ціла низка інших наук також більше або менше цікавиться національним питанням, напр., антропологія, етнологія, психологія народів, (Volkerpsусhоlоgіе), історія, естетика, мовознавство, а передовсім політика.

В цьому списку є дві науки — етнологія й етнографія, що на підставі їхньої назви (етнос — нарід), неначебто спеціяльно є присвячені вивченню питання, про яке тут мова. Таке припущення було б однак помилковим, бо обидві ці дисципліни мають на увазі початкові фази формування народів, а не модерної нації, їх більше цікавлять примітивні, а не культурні народи. Вони здебільшого закінчують свої досліди саме на порозі появи новітньої нації й через це не виключають потреби самостійної націології; скоріше передбачають та обумовляють цю наукову дисципліну. Це саме у великій мірі можна було б сказати й з приводу науки про психологію народів. Зацікавлення інших наук, що наведені у згаданому списку, дійсно є суто спеціяльне; вони можуть і не трактують нації загально.

П. Сорокін. Неначебто й логічно нація мала б у першу чергу бути об'єктом систематичного вивчення з боку соціології, як науки про суспільство. Але передовсім спеціялізація цієї молодої науки не пішла ще так далеко, а відтак дехто із соціологів зовсім неґативно ставиться до нації, як до предмету соціологічних дослідів. Напр., відомий російський (тепер перебуваючий в Америці) соціолог П. Сорокін виключає націю з числа своїх „комулятивних груп", цебто суспільних колективів. Нація, за його думкою, це нетипово суспільна, але тільки збірна група, яку неможливо визначити, ані на підставі поодиноких ознак, ані на засаді так чи інше комбінованих її властивостей. Через те нація, як така, не є суспільною групою, так само, як, напр., „дичина" — зоологічною, „овочі" — ботанічною. Річ ясна, що таке ставлення справи автором оригінальної „системи соціології" є помилкове й продиктоване власне науковим формалізмом. Складність даного явища, як у цім випадку, не може, звичайно, бути підставою для виключення його за межі спеціяльного вивчення з причин кваліфікаційного лише догматизму. Адже ж французький соціолог Р. Моньє (R. Мaunier) у своїх викладах про суспільні групи (Essаis sur lеs grоuреment sосіаuх. 1929) знайшов місце для нації серед груп територіяльного типу (Grouреmеnts dе lосаlіtе).

Р. Челлен. Останніми часами націю, як об'єкт спеціяльного вивчення, зараховують до політики, де давніше гегемонію мала держава. Під цим оглядом цікавою спробою треба вважати „Нарис системи політики" (1920) покійного шведського мовознавця — Р. Челлена (R. Кіelln), в якому національній проблемі визначена була окрема ділянка, названа автором етнополітикою. Конкретизуючи цю назву, що придбала вже право громадянства в Німеччині, можна б було етнополітику вважати національною політикою, отже, спеціяльною або практичною націологією. У своїй системі шведський автор має на увазі державну націю. Досліду її він присвячує спеціяльну ділянку свого нарису, якій дає спеціяльну назву — демополітика. На думку Челлена, це ще непочатий кут науки, що немає попередників, бо, як він зазначає, „етнографи загалом зовсім не дбають про державні народи й у своїх системах зовсім не торкаються справи політичних кордонів". Демополітика Челлена є, отже, політичною, а не загальною націологією. Вона свідомо обминає недержавні нації, на які теоретична націологія має звертати спеціяльну увагу, бо власне з їх визвольними змаганнями актуальною стала і все більше активізується проблема модерної нації й новочасній історії.

На цьому прикладі можна бачити, що політика, як наука, також лише зі свого становища трактує та студіює національну справу. Це саме можна сказати і про всі інші науки, що так або інакше цікавляться нацією. Кожна з них вивчає лише один бік чи вияв нації, як громадського явища. Кожна з них робить це своєю власною методою. А тому, що науки, які цікавляться нацією, дуже різноманітні, одні природничі (антропологія, біологія), інші — гуманітарні (за німецькою термінологією — Gеistwissenschaften), як соціологія, історія, філософія, правознавство й т.д., ще інші врешті мішаного й переходового типу, як антропогеографія або етнологія, — то, звичайно, неоднакові їх методи й результати дослідів. Загалом, ця „мозаїкова", так би мовити, метода трактування національного питання лише ускладнює вивчення нації, як такої, цебто як окремого й своєрідного явища людського розвитку та співжиття. Через це саме попередньо з'ясовану тут парцеляцію проблеми нації між окремими науками навіть з методологічного боку доводиться визнати недоцільною. Інакше кажучи, в інтересах всебічного та вичерпуючого дослідження цього питання теоретична загальна націологія, як спіціяльна наукова ділянка соціології, за зразком, напр., такої науки про релігію, є необхідна й виправдана.

Ст. І. Папроцкі. Однак, таке неначебто зовсім зрозуміле домагання — ще й досі не визначається багатьма дослідниками національних питань. Ще й досі є прихильники вищезгаданого розподілу систематичного вивчення національного питання. Захищав його саме з методологічних мотивів 1933 р. польський дослідник Ст. І. Папроцкі, по думці якого, націологія або природознавство за німецькою назвою - Nаtіоnаlіtatskunde), не є наукою, але тільки предметом наукових дослідів. Особисто належу до протилежного табору. Гадаю, що нація, як суспільний факт, відіграє у сучасному громадському житті культурного людства не меншу ролю, ніж держава або релігія. Питома її вага, як культурного й політичного чинника, все зростає й зростатиме в найближчій будуччині. Заплутаність, складність а через це і гостра дискусійність національних питань у політичній практиці конче вимагає теоретичного збагнення та з'ясування істоти нації в її генетичному розвитку й сучасному стані. Найкраще цього можна досягти відокремленням націології в самостійну науку про націю. Лише цим шляхом можна усунути дотеперішній хаос у теоретичних дослідах проблеми нації. Тільки самостійна націологія може покласти тривкі теоретичні основи для практичної національної політики (етнополітики). Зайво казати, як це конче необхідно, а особливо тепер, коли не лише Европа, але й інші континенти (Азія, Африка, Південна Америка) масово захоплені національною стихією, що в зорганізованім стані може бути творчою силою й передумовиною культурного здвигу сучасного людства, й яка, навпаки, будучи полишена сама собі без організуючого й контролюючого впливу критичної, наукової думки, стане великою небезпекою й надзвичайно деструктивним чинником.

Суспільні явища та процеси дуже складні. Крім цього, вони занадто динамічні. Властиво вони не існують в статичному стані, цебто бодай відносного спокою. Це дуже утруднює їхнє вивчення. Цим пояснюється, між іншим, чому в соціології, від самого початку, цебто від А. Конта (А. Соmtе), динаміка все переважала над статикою; чому соціологічно краще з'ясована механіка суспільних процесів, ніж аналітика основних суспільних явищ. Щойно новітня соціологія, як „наука про відносини" (Веziеhungslеhre) за назвою Л. фон Візе (L. von Wiessе), одного з її основоположників і провідників т.зв. „кельнської школи", в цій науці або сучасний „bеhаvіоrіsm" в американській соціології, напрям, що студіює суспільні явища та процеси, як вислід громадської поведінки людей, — промощує творчі шляхи для розвитку й поступу соціологій, як справжньої науки.

Громадські взаємини людей дуже різноманітні. Чим вищий культурний щабель, тим складніші вони і тим більше виявляють вони нахил до різничковання в міру суспільного поступу. Ці взаємини бувають морального, правного, господарського, політичного, релігійного й т.д. характеру. Кожний рід цих взаємин став об'єктом окремого досліджування й вивчення окремими спеціальними соціологічними дисциплінами. Так повстали та існують політична економія, наука права, наука про релігію, етика, естетика. Деякі з них, як народне господарство, наука права, з'явилися ще перед народженням загальної соціології. Нікому в голову не приходить думка, що можна заперечувати або обмежувати їхнє право на існування.

Соціологічним фактом є також національні взаємини між людьми. Цей рід міжлюдських взаємин виразно виявився пізніше у порівнянні з іншими проявами міжлюдських стосунків. Національні взаємини є дуже типовим явищем новочасного громадського життя, передовсім в Европі. На підставі їх та у зв'язку з ними населення ділиться на своєрідні суспільні колективи, що називаються націями. Модерні нації розвинулися впродовж останніх майже двох століть із народів, що творилися впродовж кільканадцяти попередніх століть. Модерна нація є кінцевим виявом новітнього культурно-істричного процесу. Нарід — це старий витвір не лише історичного, але й природного процесу, вихідними точками якого були розпорошені племена, злучені кров'ю, цебто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, об'єднувала народи. Історія моделювала їхню душу, цебто свідомість власної відрубности та самобутности. Модерна нація є витвором цієї національної свідомости та волі до незалежного існування.

Така загальна схема постання й розвитку модерної нації. Докладніше мова про це буде далі. Але тут вже слід зазначити два основні етапи в націотворчих процесах. П. Мілюков — у своїй теорії нації: „Национальный вопрос" (1925) яскраво розрізнив дві головні фази в історії постання та розвитку народів. Констатування цього факту є дуже важне методологічно з погляду наукового дослідження нації. Виходячи з нього, можна й слід усунути передовсім деякі термінологічні неясності в націологічних студіях. Ми побачимо далі, як паралелізм, а іноді навіть плюралізм назв для означення явищ і фактів народотворчого процесу спричинили зайву й шкідливу плутанину в теоріях нації. Люди були та є рабами слів. Ґете влучно зауважив, що людина, коли їй бракує якогось поняття, підкидає замість нього по суті порожнє слово. Очевидно, як протест проти цього культу слова, автор геніального „Фавста" демонстративно підкреслив, що на початку було не слово, але чин, цебто факт. Для соціолога взагалі, а для націолога зокрема, таке розрізнювання фактів від слів, як визнання пріоритету фактів над словами, мало б бути першим і основним методологічним правилом. Тоді скоріше можна було б усунути той хаос понять, що, завдяки повному анархізму, панує непереможно в писаннях про національні справи. Тут увесь час плутаються вирази нація, нарід, люд, народність і т.п., однаково в усіх мовах, не зважаючи на те, що цитований попереду німецький дослідник Фр. І. Нойман написав цілу студію, щоб внести світло в цей термінологічний хаос, і що згодом інший його земляк, відомий географ Ал. Кірхгоф присвятив цьому питанню спеціяльну студію; „До зрозуміння понять нації та національности" (1905).

Ед. Єллінек. Націологічні досліди ускладнюються не лише через згадану попередньо термінологічну плутанину. Нація, як громадське явище, безперечно належить до найскладніших витворів суспільного життя. Дослідники марно намагаються знайти такі ознаки, що вичерпували б повно істоту нації та уможливили б наукову її дефініцію. З цих причин, як ми бачили, Сорокін націю взагалі викреслив зі списку об'єктів соціологічного досліду. Під цим оглядом цей російський соціолог не є унікум. В особі відомого німецького дослідника держави Ед. Єллінека він має свого попередника. У своєму клясичному підручнику: „Загальне державознавство" Ед. Єллінек спеціяльно звертається та аналізує істоту нації й приходить з цього приводу до такого зовсім негативного висновку: „Неможливо, отже, навести хочби один певний, об'єктивний критерій народа. Неможливо також витворити такий критерій шляхом комбінації кількох ознак. З цього випливає, що нарід не є нічим об'єктивним в розумінні чогось назовні існуючого. Скоріше він належить до великого гурту суспільних явищ, які взагалі неможливо визначувати зовнішніми мірилами. Нарід - це скоріше щось істотно суб'єктивне, прояв певного змісту свідомости. Багато людей, що почувають себе зв'язаними багатьма спільними культурними ознаками і через це відрізняються від інших — творить нарід". Тут не місце для аналізи та критики такого погляду. Зроблено це буде на дальших сторінках цієї праці. Але тут я навів горішню цитату, як клясичну ілюстрацію того, що нація, як об'єкт наукового дослідження, належить до найскладніших і найспірніших питань новочасної соціології. Цей скептицизм іноді доходить до заперечення самої можливости об'єктивно-наукового збагнення її істоти, а таким чином і самої науки про націю взагалі. Треба, отже, відповісти на питання — чи цей скептицизм є виправданий. Інакше кажучи, чи можлива націологія? Чи є вигляди й підстави для існування такої спеціяльної соціологічної дисципліни?

Ми бачили, що „мозаїкова" метода вивчення нації, цебто фактичний розподіл дослідів над цією проблемою між різними науками, не є задовольняючою з багатьох причин. Постає природне питання, чи можлива окрема наука про націю? Чи є для цього потрібні передумови й головно окремий дослідний матеріял?

Цікаво, що під цим оглядом народження націології багато де в чім нагадує історію початкового розвитку соціології. Саме минає 100 літ від засновання О. Контом соціології, як окремої науки, місце якої автор у свій час славетного „Курсу позитивної філософії" точно визначив у своїй відомій клясифікації наук, одночасно з'ясувавши проблематику та завдання цієї наймолодшої дитини в родині наук та охрестивши її (у 1838 р.) новою назвою „соціологія", замість „соціяльна фізика", як би вона мала бути названа по думці декого з тогочасних дослідників, напр., Кетле (Quеtеlеt), одного з фундаторів наукової статистики.

Виявилося однак незабаром, що самоозначення наукових дисциплін є зв'язане з тяжкою боротьбою. Поява соціології зустрічалася з відвертою ворожнечою з боку сусідніх наук: народного господарства, історії, філософії й т.д., представники яких заперечували право на існування цієї наймолодшої наукової дисципліни. Ця боротьба тяглася продовж цілого майже XIX ст. Заперечувалася сама навіть назва соціології, яку мовні пуристи вважали недопустимим філологічним варваризмом через те, що перша її половина була латинського походження, а друга грецького. В цьому добачали вороги соціології злочинне порушення мовного стилю. Для ілюстрації цих критик соціології наведу уступ з відомої фундаментальної праці Дільтея (Dіlthеу): „Вступ до гуманітарних наук" (1883), де цей оборонець відрубности т. зв. „духових наук" (Gеistwissenschaften) в протилежність до наук природничих (Nаturwissеnschаftеn) на адресу громадознавства й спроб О. Конта відокремити вивчення суспільних явищ та процесів, як самостійну науку, — іронічно писав: „Нова наука встановлюється відкриттям важних правд, а зовсім не шляхом огородження патиками досі не окупованого у світі терену фактів...".

Ще в кінці минулого століття П. Варт (Р. Вurth) написав велику полемічну монографію з цього приводу, а саме: — „філософія історії, як соціологія" (1897 р.). Майже кожен підручник соціології, що виходив перед першою світовою війною, починався з виправдання назви та права цієї науки на існування.

Зупинився я тут на цьому через те, що доля націології, яка саме народжується, дуже нагадує початки історії соціології, Як безпідставно там було заперечувано права соціології на існування, так немає рації поборювати спроби обґрунтуваяння націології, як спеціяльної соціологічної дисципліни. Заслуга О. Конта саме полягає в тому, що він визначив суспільне явище, як об'єкт самостійного наукового досліду, що правильно розмежував сферу її дослідження від інших наукових комплексів і, напр., біологічного, як найближчого. Інша справа, як Конт сам виклав основи цієї науки. Сьогодні соціологія Конта, цього батька філософського позитивізму, звичайно, має переважно лиш історичне значення. Але свого часу це був величезний крок на перед у напрямі наукового трактування питань суспільного характеру. На О. Конті базувався дальший розвиток новочасного громадознавства.

Природною була також пізніша диференція та спеціялізація соціології. Адже загальна соціологія могла вивчати суспільні явища й процеси в цілому. Завданням окремих спеціяльних соціологічних дисциплін є досліджування поодиноких проявів суспільного життя. Як вже згадувалося, деякі з цих спеціяльних соціологічних дисциплін постали вже перед появою соціології, як напр., народне господарство. Інші, як скажім, наука про релігію або культуру, появилися згодом. Є фактом, що соціологія та соціологічна метода трактування явищ громадського життя мали незвичайний корисний вплив на гуманітарні науки. Модерні наукові напрями в історії, філософії історії, естетиці, правознавстві, науці про релігію, державу, культуру, літературу тощо є незаперечним цього доказом.

Ця спеціялізація соціології опинилася на порозі національної проблеми, як вияву, без сумніву, своєрідних та з фактичного боку дуже типових явищ нашої доби. Спеціальну своєрідність національних явищ, як окремого фактора громадського сучасного життя, либонь ніхто не буде заперечувати. Для теперішньої доби доводиться їх визнати мабуть найбільш типовими. Масовий їх характер конче вимагає систематичного й всебічного їх вивчення. Ця справа дуже утруднюється у зв'язку з надзвичайною складністю природи національних взаємин людей, однаково зовнішніх (інтернаціональних), так і внутрішніх (інтранаціональних).

Наука покищо безсила дати відповідь на питання: що таке нація? Через що і як люди відчувають свою національну приналежність? Як поставали народи? Як перетворювалися вони в модерні нації? Яка суспільна функція нації? Проблема еволюції народів це одно з найактуальніших і все ще відкритих питань націософії. Масарик, що як філософ і соціолог, багато присвятив уваги національним справам, писання якого з цього погляду мають каменярське значення для націології, у своєму відомому трактаті: „Нова Европа", написаного під час Першої світової війни, дуже добре ілюструє цю складність проблематики народознавчих дослідів, кажучи: „Нації зміняються з бігом часу; в якій мірі і через що? Чи вони зміняються фізично (анатомічно) шляхом схрещування, або й в наслідок професії? Через те, що живуть у містах? В залежності від харчів? Можливо, що в наслідок потестеуй? А як впливає зміна тіла, зглядно кістяка на психічні властивості? Чи психічні властивості народів зміняються незалежно від фізичних і чому? Чи ці властивості зміняються самі по собі, або під впливом сторонніх психічних властивостей? Шляхом засвоювання чужих думок, звичаїв, установ і т.д. Виникає, отже, нелегка проблема самобутности народів, самостійности та самодостятности їхньої культури".

Вже ці питання — це свого роду націологічна проблема. Вже вони виправдують потребу націології, як окремої спеціяльної соціологічної дисципліни. Бо тільки націологія, використовуючи дані й матеріяли окремих наук, що зі свого становища цікавляться деякими з цих питань, як, напр., антропологія, етнологія і психологія народів може дати критичну й вичерпну відповідь на них.

Саме тепер, після великої війни, національні справи як дуже складні та заплутані в своїй істоті, ще більше ускладнюються. Перед нашими очима постали і творяться незвичайно складні суспільні витвори національних колективних шукань і змагань. Напр., італійський фашизм, німецький гітлеризм, що знаходили більший або менший відгомін не лише в Европі, але і по всьому світі (Японія). Дослід і вивчення належать до компетенції соціології. Але загальна соціологія не зможе з'ясувати вичерпуюче причини та природу цих явищ, як і передбачити можливі вигляди їхнього майбутнього розвитку. Найкраще це могла б зробити знову таки націологія. Конкретно — ті соціологи, що спеціялізуються на вивченні національних рухів і питань. Отже, констатую і підкреслюю знову: є досить своєрідної, мовляв, „суспільної матерії", для націології. Саме життя вимагає уконститування цієї спеціяльної дисципліни соціології. Передовсім це лежить в інтересах самої загальної соціології. Відкидати або заперечувати націологію можна лише з мотивів наукового формалізму чи консерватизму.

Так само, як тепер нехтуються чи поборюються змагання або спроби в напрямі самоозначення націології, в минулому можна було заперечувати осамостійнення кождої нової спеціяльної соціологічної дисципліни. Візьмемо для прикладу одну з них: науку про релігію. Аджеж доба, коли релігія домінувала в громадському житті, належить вже (бодай для Европи) до минулого. Природа релігійних почувань значно простіша за національні. Гострота їх наявно занепадає у порівнанні, напр., з минулими століттями (ХV-ХVІІ), коли релігія відігравала дуже активну політичну ролю, була одним з провідних чинників державного життя, доказом чого може бути дуже вимовна тогочасна теза: cuіus rеgіо, еіus rеlіgіо (чия влада, того віра); врешті, спричинила горожанські й міждержавні війни, напр., у Чехії з приводу гуситства, а скрість по всій Европі на ґрунті антагонізму між католицизмом і реформацією — сьогодні все це принаймні в Европі належить до історії.

Це значить зовсім, що роля релігії, як фактора суспільного розвитку народів, є вже остаточно скінчена. Соціологічно, безперечно, релігія є одним з найцікавіших і найглибших суспільних явищ і заслуговує якнайдокладнішого з'ясування з боку науки. Можна констатувати, що наука віддавна і широко цікавилася проблемою релігії. Не згадуючи вже про богословії, інтерес якої до релігії був специфічний та обумовлений здебільшого потребами церкви, ціла низка різних наук від історії, філософії, етики до етнології та соціології виявили не абияке зацікавлення до питань релігійного характеру. Здавалося, що таким чином вивчення релігії є достатньо забезпечене з боку науки. А проте, у середині XIX ст. постала наука про релігію та порівнююче вірознавство, як спеціяльні соціологічні дисципліни. Право громадянства цих наук ніхто не заперечує, а позитивне їхнє значення для загальної соціології є поза всяким сумнівом.

Так само недоцільним і безпідставним є заперечування потреби або можливости науки про націю, що однаково виправдана як з теоретичного, так і з практичного боку. Найкращим доказом цього може бути факт, що націологія силою обставин почала вже творитися від середини минулого століття; що вона має чималу свою преісторію, що видатні соціологи, як Масарик, передбачили й констатували потребу цієї спеціяльної соціологічної дисципліни, присвяченої вивченню нації, національних рухів і національних питань.

Звичайно, я не маю наміру писати тут докладної й вичерпної історії початків науки про націю. Я хочу лише пригадати загально про тих і те, ким і що було зроблено для постання новочастної націології, а одночасно коротенько схарактеризувати відношення поодиноких народів і країн до національного питання.

І. Ґ. Гердер. Хрещеним батьком націології слід уважати І. Ґ. Гердера (1744-1803), цього „архіжерця чистої людяности", що наприкінці XVIII ст. підніс проблему нації, передбачуючи майбутню ролю та значення як культурного та громадського чинника в новітній історії Европи. Нація для Гердера є природним органом людства; держава — „штучним витвором". Природа, — писав він у своїх славетних „Ідеях до філософії історії людяности", — виховує родини; найприродніша держава є також один нарід з одною національною вдачею, що в ньому заховується впродовж багатьох тисячоліть; а якщо народжений з нього володар захоче цього, то може її (національну вдачу, — Б.) дуже легко виплекати; бо нарід — це також природна рослина, як і родина, тільки що вона має більше галузів. Нічого, отже, завданню влади не є більше протирічним, як неприродне перемішування людських племен і народів під однією булавою". Гердер передбачає, що держави — з національного боку мішані — розпадуться й що ідеал всесвітньої людяности здійсниться в національних державах. Звичайно, що націософія Гердера ще дуже романтична, сьогодні його погляди вимагають ґрунтовних наукових коректур. Проте, незаперечною заслугою цього німецького філософа лишиться назавжди те, що він перший належно розрізнив націю від держави. Аж до світової війни в західній Европі науково й особливо політичне ці два поняття без потреби плуталися, особливо ж у Франції та в Англії. Подекуди й головно з політичних міркувань на цей шлях вступила й об'єднана державно батьківщина Гердера. Є зрозумілим також той величезний вплив, який мала національна філософія автора „Ідей" на пробудження й відродження всіх поневолених народів взагалі, і на слов'янські зокрема, що констатує Масарик у своїй монографії „Чеське питання", кажучи: „Був, отже, Гердер головним слов'янським учителем у добі відродження".

В Німеччині, як реакція проти спроб Наполеона збудувати універсальну монархію, прокинулося, про що вже тут була згадка, сильне національне почування. Воно виявилося більше у формі національних ідеологій, ніж теорій. Докладна історія націології мусила б узгляднити обидва ці прояви зацікавлення до національної проблеми й то тим більше, що здебільшого вони мають не чистий характер, цебто ідеологія переплітається в них з теорією (напр. у Фіхте).

Отже, щодо Німеччини, то крім Фіхте, про якого тут вже була мова, слід згадати ще Геґеля, філософії якого з її апотеозою германо-німецькою культури та духа, була впливовим причинком до модерної націології або точніше висловлюючись, до націософії. З нею зв'язані пізніше досліди над взаєминами між расою та нацією. Ґенетично з неї можна виводити німецький расизм, з його племенним месіянізмом і очевидним прямуванням до германської гегемонії в Европі. В Німеччині елементи нації та її впливів були введені в деякі спеціяльні соціологічні науки: напр.: до народного господарства Лістом і до права Савіньї (Sаvlgnу). В мистецтві взагалі, а зокрема у музиці, програмове підкреслює національний момент Р. Ваґнер, правда скоріше як ідеолог, ніж теоретик. До цього доведеться ще вернутися на дальших сторінках цієї праці.

Австро-Угорщина своєю різноманітною національною структурою була природним тереном для розвитку націологічних теорій. Тут у завзятій боротьбі зустрічалися народи державні з народами поневоленими. Тут у клясичних формах, напр., у чехів, проходив процес національного відродження. Тут робилися безнадійні спроби з боку народів-панів законсервуватися й витримати незайманим свій історичний „стан посідання". Зрозуміло, що Австро-Угорщина впродовж усього XIX ст. і на початку XX ст. була майже батьківщиною всіляких націологічних спекуляції і теорій. З боку чехів слід згадати Ф. Палацького та Масарика. З поляків науково національним питанням дуже цікавився відомий соціолог Л. Гумплович, автор джерельної монографії „Право народів і мов в Австрії" (1879 р.). З мадярів барон Еетвеш, теорія якого про націю, як „історично-політичні індивідуальності" була дуже популярною в середині минулого століття.

Цікаво, що в Австро-Угорщині була опрацьована національна програма соціяльно-демократичної партії, звідки вийшли видатні соціялістичні націологи: К. Кавтовський, К. Реннер, автор фундаментальної монографії: „Боротьба австрійських народів за державу" й особливо О. Бавер, що написав марксівською методою модерну націологію. Маю на увазі клясичний його твір — „Національне питання й соціяльна демократія" (1907 р.). Австро-Угорщину називали часто „національною лябораторією". Вона цю назву дійсно виправдала. Політична історія габсбурзької монархії від 1848 до 1918 рр. є для дослідника національних питань пракличною національною школою. Для історика початкової націології колишня придунайська монархія залишила чималу теоретичну спадщину, що вимагає свого критичного огляду й наукового усистематизування.

Не можна дивуватися, що Італія в процесі свого національного „risоgіmеntо" (відродження) в середині XIX ст., коли вона проробила величезну еволюцію від „географічного поняття", за висловом Меттерніха, до модерної державно об'єднаної нації — дала низку видатних дослідників національної проблеми й що їй належить почесне місце в історії початків націології.

Я вже тут казав, що перші ідеологи та теоретики нації, природно виходили з табору поневолених народів, які визвольні змагання своїх народів хотіли обґрунтувати й виправдати науковою методою. Саме під цим оглядом справді піонерське значення мають праці перших італійських націологів, так само, як зрештою, попередня італійська національна ідеологія мала незаперечний і великий вплив на національні рухи по всій Европі. Під цим оглядом Дж. Мадзіні (G. Маzzіnі), один із духових провідників італійської визвольної боротьби, автор містично-романтичної та яскраво месіяністичної ідеології, фундатор відомої організації „Молода Італія" (Gіоvаnе Itаlіа), заснованої у 1831 р. фактично був головним ідеологом тодішньої всеевропейської національної боротьби. По зразку „Молодої Італії" політичні емігранти та революціонери заклали на весні 1834 р. (у Швайцарському Брні) аналогічне товариство, назване „Молода Европа". В історії національних змагань по-неволених народів — ця „Молода Европа" була справжнім ідейним ферментом, що підсилювала духово закріпачені нації в їх визвольній боротьбі.

Італійська трійця. Але Італія дала Европі в цей час не тільки видатного ідеолога національної боротьби в особі Дж. Мадзіні, що був, так би мовити, втіленням національної думки. Одночасно Італія дає зразкові приклади діячів на двох інших головних відтинках національної боротьби. Дж. Ґарібальді (G. Gаrіbаldі) - це ідеал вояка на постлугах національної революції; ідеал шляхетної й святої справи національного визволення відданого революціонера; це персоніфікація національно-революційного чину. А. Кавур (Саvur) — рідкий приклад незвичайно талановитого дипломата на початку політичної кар'єри народу, що зриває пута чужої неволі. Згадана італійська „трійця" — це справді майже винятковий приклад щасливої гармонії головних чинників визвольної боротьби. В історії він майже не повторюється. Інші поневолені народи могли багато дечого навчитися з цього італійського прикладу. Як було уже зазначено, „Молода Европа" у процесі свого національного самоозначення взорувалася здебільшого на зразку „Молодої Італії" та італійської визвольної боротьби. Націологічно — з погляду не лише своєї ідеології, але й техніки боротьби, політичної тактики та дипломатії, вона мусить цікавити кожного дослідника національних рухів, хоча сьогодні вже має головно історичне лише значення.

Від ідеології національно-визвольної боротьби Італія незабаром перейшла до теорії нації, до наукового обґрунтування свого "risоndіmеntо" — ренесансу. Власне з цього боку її досягнення і спадщина, як оригінальний матеріял до пренаціології, яка нас тут передовсім цікавить.

Манчіні та Маміяні. Під цим оглядом в історії початків наукового досліду нації особливе значення мав Туринський університет, два професори якого, Манчіні (Маnсіnі) а Маміяні (Маmіаni), звернули особливу увагу на націю, як об'єкт наукового досліду. Посівши в 1851 р. катедру міжнароднього права в згаданому університеті, П. Манчіні виголосив свій славетний інавгураційний виклад на тему: „Про націю, як підвалину міжнароднього права", що відтак був оголошений друком в його курсі міжнароднього права, а згодом й окремо не раз публікувався. Для Манчіні, нація — це джерело свободи та основа громадських взаємин взагалі. Це думка вченого. Але Манчіні одночасно також і ідеолог визвольної боротьби свого народу. В його ідеології нація - це „свята та божеська річ", (Sаntа е dіvіnа соsа), „як сама воля" (quаntо lа stеssа lіbеrаtа). Націологічно заслуга цього італійського вченого полягає в тім, що він у своїй теорії нації дав цікаву й досі ще актуальну аналізу та клясифікацію головних елементів нації, з якою нам доведеться ознайомитися в дальшому нарисі цієї праці так само, як з дефініцією нації цього піонера націології. Крім цього, на увагу заслуговує також те, що Манчіні в основу своєї системи міжнароднього права кладе націю замість держави. Це й тепер, після першої великої війни та відомих „14 точок" президента Вілсона й всупереч новітнім спробам модернізації міжнароднього права — все ще „музика майбутності". Колеґа Манчіні, також професор Туринського університету й спеціяліст у ділянці міжнароднього права, Маміяні, в 1859 р. у додаток о своєї праці: „Нове право вільної Европи" видає цікаву розвідку: „Про краще людське об'єднання та національну засаду", де викладає свою теорію нації, а головно подає власну дефініцію нації, на думку самого автора „ясну та стислу", й яка відтак не раз цитувалася пізнішими дослідниками цього питання. Пізніше ми подамо її серед інших зразків різних дефініцій нації. Покищо обмежимося цими матеріялами щодо ролі Італії в преісторії націології.

У зв'язку з цим треба тут у кількох словах зупинитися на Польщі, що поруч із Італією в XIX ст. відограла дуже активну ролю у національно-революційних змаганнях „Молодої Европи". Під цим оглядом однак, значення тодішньої Польщі, конкретніше, її національної еміґрації, було з одного боку ідеологічне, з другого — активно-революційне, але менш усього теоретичне у розумінні націологичнім. Ідеологічно мав вплив месіянізм польської поезії (Міцкіевіч, Словацкі, Красінскі), містична польська національна філософія. Революційно — не лише два польські протимосковські повстання (1830 і 1863 рр.), але й передовсім активна участь польських леґіонів майже у всіх тогочасних національно-революційних акціях по всьому світі, а передовсім в армії Наполеона. Теоретично поляки не внесли багато в теорію нації, їхня концепція нації — була історична. Вона жили здебільшого спогадами про колишню Річ Посполиту. Мріяли про відбудування незалежної Польщі у межах 1772 року. Але їхній революційний табір зумів органічно зв'язати справу визволення польського народу з політичними змаганнями тодішньої європейської демократії. Поляки були співфундаторами та активними членами „Молодої Европи". їм вдалося придбати для польської справи тоді повстаючий І Соціялістичний Інтернаціонал. Батько наукового соціялізму К. Маркс був здеклярованим полонофілом. Міжнародній соціялізм у своїй першій фазі наявно космополітичний і байдужий, коли просто не ворожий до національного відродження та визвольних змагань інших поневолених народів, а передовсім слов'янських (в Австро-Угорщині та на Балканах), взяв під свій захист польських самостійників і не раз активно виступав на оборону визвольних змагань польського народу. Поляки фактично перші здобули партійну автономію в лоні Соціялістичного Інтернаціоналізму, зрештою збудованого на основі державного, а не національного представництва. Щойно після неуспіху їх січневого повстання 1863 р. і в наслідок цього занепаду революційної ідеології, а поруч з тим і спроб замирення з існуючим політичним „stаtus quо", робляться з польського боку теоретичні спроби виправдання існування й „культурної нації" державно поневоленої, та навіть пошматованої. Маю на думці цікаву польську ідеологію т.зв. органічної праці. Теоретично це т.зв. „варшавський позитивізм" з відомим польським філософом і письменником Сл. Сівєнтоховскім на чолі. В основу цього світогляду була покладена відома теза Декарта: „думаю, отже існую" в її застосованню до поневоленого народу, що позбавлений політичної самостійности, проте, культурно існує і є здатний до поступового розвитку, як активний та рівноправний член людства.

Каталонія і Фр. Пі-й Марґаль. Від Польщі, цього тодішнього національного авангарду Европи, мусимо на момент перекинутися в західній куток Европи, бо аж у Каталонію, що в преісторію націології вписала кілька цікавих і ориґінальних сторінок, де націологія ще й досі є систематично та дуже успішно плекана.

Наполеонівська інвазія розбудила національне питання почування Еспанії й викликала стихійний опір проти спроб невгомонного корсиканця перекинути свою владу за Піренеї. Еспанський молодий націоналізм майже відразу ж пішов шляхом державного централізму. Звідки неминучий його конфлікт із новокаталонським рухом, що пізніше, в середині XIX ст. починав набувати виразно політичного забарвлення, нав'язуючи, паравда, дуже приспаних, але, проте все живих ще спогадів про колишню самостійність та автономію Каталонії, цієї транепіренейської України.

У зв'язку з темою цього уступу, мушу пригадати тут про видатного католицького діяча й політичного теоретика Ф. Пі-й-Марґаля (Fr. Рі у Маrgаll), якому припадає керуюча роля під час першої еспанської революції 1873 р. й що тоді вже робив заходи для проголошення каталонської республіки. Пі-й-Морґаль є автором джерельної монографії „Народи" (Lаs Nасіоnаlіdаdеs), написаної в 1876 р., і хоча конкретно пристосованої до політичних відносин в Еспанії але яка теоретично трактує проблему нації в цілому її засязі; тому в цій праці каталонського М. Дрогоманова належиться, без сумніву, почесне місце в преісторії націології.

Менше всього зацікавлення до національної проблеми знаходимо в той час у Франції. Це не тяжко зрозуміти й пояснити. В 1789 р. в наслідок Великої Революції Франція, перетворившись у „єдину та неподільну" (une еt іndivisiblе) республіку, пішла по лінії послідовного та безоглядного централізму. За революційною ідеологією нація стала синонімом держави. Таким чином офіційно все населення Франція уважала французьким, незалежно від його етнічного походження або рідної мови. Отже, однаково провансальці та баски, каталонці та бретонці, ельзасько-льотаринґські німці або фляманці. Французькі „аложені" (інородці) виснажені національне під час революції, що особливо дошкульно

вдарила по них, продикалися до нового життя дуже поволі. Новопровансальський та необретанський рух, що датуються від середини XIX ст., мали характер мовно-літературний, а подекуди культурний: чужі були їм національно-політичні аспірації, а тим менше якийсь автономізм чи федералізм, не кажучи вже про сепаратизм. Зрештою, вони не виходили поза місцевий провінційний масштаб. Париж політичне їх не боявся, а естетично кокетував з ними, доказом чого може бути загальнофранцузький культ великого провансальського поета Фр. Містраля, ідеолога і провідника т.зв. руху „фелібрів", цього найбільш яскравого вияву неопровансальського національного ренесансу, що знайшов згодом відгомін і серед бретонців.

Е. Ренан. Щойно поразка Франції у війні з Прусією (1870-1871) й втрата Ельзас-Льотаринґії викликала по той бік Рейну велику й зрозумілу реакцію. Французька опінія мусила задуматися над істотою національної проблеми. З національного боку цікавим цієї реакції можна уважати славетний трактат Е. Ренана (до речі, трактат цей — вклад бретонця для культури французької): „Що таке нація? (1882 p.), в якому видатний вчений і письменник з особливим наголосом підкреслив значення національної свідомості та волі, як найосновніших ознак нації, що за його думкою, є властиво „щоденним плебісцитом", стверджуючим її непереможне бажання бути та залишитися собою. Цей твір автора славетного життєпису Христа, є найкращим французьким матеріялом до преісторії націології. Бо інші французькі праці XIX ст., що трактують неначебто національні питання, як, напр., монографії Летурно (Letoueneau) або Лебона (Le Bon) — цього останнього відома й дуже популярна розвідка про закони духового розвитку народів — більше належать до обсягу етнології, ніж націології, як науки передовсім про сучасну націю, а не наріду його давніших стадіях творення. Лише перше видання оригінальної монографії Жоане (Johannet) „Національна засада" (1908 p.), можна уважати новою спробою модерної французької націології, яка щойно під час 1-ої світової війни виявила себе більше активно. Але з погляду історії націології — Франція може бути цікава, як країна традиційного азилю для національної еміграції всієї Европи, коли не всього світу. Через це вона претендує іноді на титул доброзичливого протектора народів-кріпаків. Справді, перед Першою великою війною в Парижі головно була зосереджена інформація та пропаганда поневолених націй. Звичайно, вона також цікава, як матеріял до історії націології. Хронологічно вона припадає вже на початок цього століття, точніше кажучи, на останні кілька років перед 1-ою великою війною.

У 1912 р. у Парижі заходами литовського емігранта й видатного національного діяча Й. Ґабріса був заснований „Союз поневолених народів" (Union des Nationalites) і почав виходити спеціяльний журнал „Les Annales des Nationalites), яскраво націографічного характеру. Між іншим одне його подвійне число (ч. 3-4, 1913 р.) було присвячене українському питанню. У зв'язку з цією акцією в 1913 р. вийшов також у Парижі збірник лекцій про поневолені народи Осередньої та Східної Европи й з цікавою передмовою відомого французького історика Ґ. Сеньобо. Заголовок цієї книжки та вступ до неї — „Автономічні прямування в Европі" — характеризує зміст цієї праці, що змальовує національні рухи в Европі напередодні вибуху всесвітньої катастрофи; гарну національну аналізу національно-визвольних змагань зробив згаданий французький вчений у своєму програмовому вступі до них. Було вже зазначено, що під час Першої світової війни українці, як зрештою, по всьому світі, виявилося живе зацікавлення національною проблемою. Оглядові впливу Першої світової війни на націологічні проблеми буде присвячений окремий уступ цього нарису. Там мова й про французькі надбання на цьому полі.

Тут на прикінці цього уступу ще кілька слів про Англію з погляду преісторії націології. Щодо цього, то роля її дуже нагадує вже з'ясоване становище Франції. Коли йдеться про Англію, як великодержаву, передовсім трансконтинентальну й позаєвропейську, то це зовсім зрозуміле. Англію фактично цікавили більше расові питання; конкретно проблема гегемонії білої раси серед кольорових племен, як тубільного населення позаєвропейських її колоній.

У себе дома, але за морем, Англія, правда, мала одно дуже дошкульне питання, а саме ірляндське, а в порівнанні з європейськими національними проблемами було дуже своєрідне. В ньому переважали моменти: політичний, релігійний, господарський, суспільний, але майже жодної ролі не відігравав мовний антагонізм, що на континенті й національних суперечках є здебільшого на першому місті.

Правда, й у себе під боком Англія мала одну національну справу, а саме кімрійську (у Велзі), кельтсько-мовний та культурний характер якого були наявні, натомість політичний — виявився після світової війни. Недиво, що англійська наука минулого століття зробила дуже багато й була у значній мірі каменярем у ділянці етнології та фолкльору, як розуміється й етнографії. На полі націології вона виступила самостійно вже під час Першої світової війни, якщо не рахувати цікавих націографічних монографій Сетона-Востона „The Southern Slav Question" (1911 p.), „Europe in Melting Pot" (1919 p.), присвячених положенню поневолених австро-угорських народів, передовсім словаків та югослав'ян.

Правда, в дорібку англійської наукової літератури є дуже цікава публікація Бейджота (Bagehot), яка у перекладах на чужі мови відома під неточною назвою — „Про походження народів", напр., в німецькому: „Ursprung der Volker", але що має на увазі не сучасні нації, тільки давні народи у початкових фазах їх творення з племен, коли природа була рішаючим чинником, ніж занадто ще примітивне суспільство. Автор сам назвав цю працю: „Природознавство і політика. Думка про застосування природної селекції та спадщини до громадським суспільств" (1872 p.). Як видно з цього заголовку, згадана праця Бейджота є даниною у той час пануючому у наступі дарвінізму та теорії еволюції. Звичайно, історично вона може цікавити націолога, що мусить студіювати повстання та розвиток модерної нації від найстарших її прапочатків. Проте, було б неправильним зараховувати цю книгу до преісторії націології. Своїм змістом вона скорше належить до ґенетичної соціології, що досліджує початки і первісний розвиток суспільних установ, а не до націології, яку у першу чергу цікавлять модерні культурні нації.

Ми бачили, як Австро-Угорщина, завдяки різноманітному національному складу її населення, була державою, що виявила себе дуже активно на полі націологічних дослідів, вписавши не одну цінну та оригінальну сторінку в преісторію нової науки про націю.

Цікаво, що цього не можна сказати про східню сусідку габсбурзької монархії, небіжку Російську імперію, що з національного боку також уявляла з себе якийсь дуже своєрідний „етнографічний музей" живих народів, різноманітного походження, культур, мов.

Ідеологічно, Росія в національному питанні здебільшого й за дуже незначними винятками стояла на дуже космополітичних та універсальних позиціях, оскільки, бодай, йде мова про її поступові демократичні та передовсім — революційні кола громадянства. Відомий ідеолог і теоретик російського соціалізму П. Лавров у програмовій заяві (1873 р.) писав, що: „... національне питання має зовсім щезнути перед завданням соціяльної боротьби..., а взагалі, на його думку, це вже ... „преісторична засада". Ще більше різко підкреслив це інший московський революціонер П. Ткачов, доводючи, що „розумовий поступ прямує до знищення... національних особливостей..." (1879 p.). Московський соціялізм і революціонізм фактично залишився на цих позиціях увесь час. Право народів на самозначення визнавалося ним здебільшого теоретично й під примусом невмолимої дійсності. Московський революційний табір був вірним традиційному російському централізму, заініційованому ще декабристами (Пастель).

О. Герцен. Винятком, заслуговуючим на увагу з цього боку, був відомий російський публіцист О. Герцен, видавець у свій час славетного закордонного часопису „Колокол" (Дзвін), до якого з великою пошаною ставився Т. Шевченко, ознайомившись з ним по дорозі зі свого заслання до Петрограду. Герцен не був теоретиком, але скоріше ідеологом національного питання. Для нього право кожного народу на самостійне існування було громадською аксіомою. Визнавав це право він і за Україною, тавруючи безпідставні зазіхання на неї з боку Москви, так і Польщі. Герцен йшов власне далі, бо право на самозначення визнавав навіть за кожним "географічним положенням". Писання цього видатного російського публіциста, а особливо славетні його спогади: „Билое й думи" (Минуле та думки) з погляду преісторії націології дуже цікаві через те, що в них автор багато присвятив уваги й живо змалював тогочасні національні рухи, зосереджені довкола „Молодої Европи". Майстер слова, він залишив митсецькі портрети видатних провідників національне визвольних змагань (Дж. Мадзіні, Гарібальді, Кошута, Ворцеля й т.д.), одночасно плястично схарактеризувавши додатні та відємні риси національних еміграцій тієї доби.

М. Бакунін. Його приятель і земляк, революціонер з фаху, М. Бакунін є другим білим кругом серед москалів, оскільки йде про їхнє ставлення до національних питань. Він також не був великим теоретиком у цій ділянці, але зате невтомним практиком. У поневолених народах М. Бакунін добачав природного союзника революції та ворога держави, яку він заперечував, ідеологічно стоючи на позиціях анархізму. Він активно брав участь у всіх тодішніх акціях поневолених народів, спрямовуючи їх у бік революції. Така його роля була на 1-му слов'янському конґресі (на Зелені Свята) в 1848 р. у Празі, що під його впливом закінчився вибухом відомої револьти. У 1849 р. він разом з Р. Ваґнером виступає активно у саксонській революції, стараючись, зрештою марно, зреволюціонізувати лужицьких сербів. М. Бакунін встряває також у підготовчі заходи до польського січневого повстання 1863 року. Відтак (1864-69 pp.) він закладає таємне революційне „Міжнародне Братерство", де скупчені були представники різних народів, що боролися за своє визволення (італійці, поляки, німці), або проти політичного абсолютизму (французи, скандинавці).

М. Бакунін був революційним слов'янофілом. Московське слов'янофільство, як відомо, у своїй історії було течією консервативною, коли не просто реакційною, — в кожнім разі антиевропейської орієнтації, що відкидало західний демократизм та конституціоналізм. Національна засада в цьому світогляді була одним із головних ідеологічних складників, але політично вона розумілася зовсім реакційне й немала нічого спільного з революційно-визвольними змаганнями поневолених народів. „Визвольна" роля царської Росії на Балканах, серед тамтешніх православних народів, у світлі фактів виглядає зовсім прозаїчно, без традиційного сержанку слов'янофільської романтики, в яку ці події були звичайно одягнені для приваблення симпатії ширшого загалу.

Писання російських слов'янофілів, що здебільшого були ідеологами повстаючого московського націоналізму, як Хомякова, Аксакова, особливо ж Леонтьєва, чи зрештою, московського націоналіста Достоєвського, звичайно, цікаві, як матеріяли до історії початків націології. Цікаві так само, як писання ідеологів німецького пангерманізму, багато зі становища взаємин між нацією та расою. З цього боку на особливу увагу заслуговує свого часу дуже голосний твір Н. Данілевського: „Росія та Европа", що уважався євангелією молодого російського націоналізму, науково, зрештою, праця мало оригінальна, бо здебільшого залежна від своїх німецьких зразків (головно, й оскільки йде про теорію „культурно-істричних" типів, запозичену від німецького історика Рюккерте), а до того ще й реакційну, поскільки вона стояла на протиеволюційних, антидарвіністичних позиціях.

Проф. П. Мілюков, що у своїй, попередньо фитованій, теорії нації, докладно аналізує споби російських національних ідеологій, слушно відокремлює А. Градовського, як чи не єдиного московського дослідника, що науково цікавився проблемою нації, правильно зрозумів їх істоту та оцінив її значення, як „ідеї нової, що належить до нашого століття".

А. Градовського та В. Соловьйова, автора спеціяльної розвідки про націю, доводиться з російського боку зарахувати до тих піонерів, що поклали свої цеглини під фундамент майбутньої націології. З приводу нації висловлювалися також інші російські вчені, напр., П. Струве або Бердяєв. Але їх трактування нації суто містичне та метафізичне (П. Струве дивиться на націю, як на „істоту понадрозумову та нерозумну"), — і через те я свідомо цих дослідників не зараховую до піонерів націології, бо такими вони в дійсності не були.

Звичайно, царська Росія, як жива, мовляв, лябораторія національних рухів, з погляду початкової націології є дуже цікавим джерелом. Але під цим оглядом історик націології автентичний матеріял та теоретичне його розроблення скоріше знайде серед національних ідеологів та теоретиків „інородчеського" походження, ніж серед росіян, що реально політичну вагу національної проблеми для імперії царів почали розуміти щойно після першої революції (1905-1906 pp.), а небезпеку її відчули аж після жовтневої революції (1917 p.), коли Російська імперія, цей „велетень на глиняних ногах" фактично вже завалився. Націографічно багатий матеріял до історії національних рухів у передвоєнній Росії, а також у Німеччині та в Австрії, був зафіксований в дуже цікавому збірнику А. Й. Кастелянського: „Формы національного движенія в современных государствах" (1910 p.), якому, звичайно, належиться почесне місце в бібліографії націознавчої літератури.

Українці та націологія. Оскільки в Австро-Угорщині чехи були піонерами національних дослідів, то в царській Росії ця роля припала українцям. Мотиви зацікавлення національною справою в обох цих випадках були ті самі: наукова теорія мала підсилити й виправдати національно-визвольну практику й змагання цих двох поневолених народів, що у XIX ст. національно прокинулися й були втягненні у вир всеевропейського національного ренесансу. Властиво майже кожен з українських вчених, що працювали для воскресення свого народу, фактично більше чи менше працював також, як каменяр майбутньої націології. Це доводиться однаково сказати як про М. Костомарова, так і про В. Антоновича.

М. Драгоманов. Але коли у цих українських вчених націологічний інтерес був побічним, то М. Драгоманова досліди на полі національних рухів й національної проблеми взагалі органічно входили в програму його наукової діяльності. У XIX ст. в Европі не багато було вчених, ім'я яких більш заслужено може бути вписане на сторінках преісторії націології, ніж ім'я автора „Чудацьких думок про українську національну справу" й „Історичної Польщі та великоросійської демократії", щоб обмежитися лише двома зі становища науки про націю, без сумніву, найцікавіших праць великого українського європейця, авторитет якого сучасний здезорієн-тований український націоналізм дарма намагається принизити, не розуміючи понадчасового в писаннях Драгоманова й політичне полімізуючи з ним у площині вузько-сучасного політичного реалізму.

Великі заслуги М. Драгоманова, як одного з найвидатніших каменярів націології, безсумнівні для кожного, кого проблема нації цікавить з наукового, а не виключно політичного або лише тактичного боку.

На II конгресі німецьких соціологів в Берліні (1912 p.), спеціяльно присвяченому науковому з'ясуванню істоти нації, значення цього українського дослідника національних рухів зокрема підкреслив відомий німецький вчений М. Вебер: „кожному, хто всебічно хоче зрозуміти велике значення правного утворювання міжнаціональних взаємин, то для того найголовнішим джерелом могли б бути писання Драгоманова..." Також Т. І. Масарик — у своїй цінній монограції про марксизм („Суспільне питання"), звертає увагу на М. Драгоманова, як на критика національного шовінізму Лясаля. М. Драгоманов справді має великі заслуги, як безоглядний критик того революційного соціялізму, що по суті був замаскованим лише державним націоналізмом представників пануючих народів та який прикривався абстрактним інтернаціоналізмом для поборювання реальних визвольних змагань поневолених народів. Для автора тези „космополітизм у цілях, націоналізм у засобах" між розумним інтернаціоналізмом і здоро творчим націоналізмом не було і не могло бути суперечне. М. Драгоманов добре розумів, що це лише два, один другого доповнюючі, громадські процеси. Через це М. Драгоманов був послідовним оборонцем усіх плебейських народів новочасних національних рухах він слушно добів поступову силу історії. Його національні й націографічні писання — це наріжні камені в будинку науки про націю, преісторія якої на все буде в першу чергу зв'язана з іменем цього трагічного українського вигнанця, якого доба переслідувала не лише за життя, але не залишає в спокої навіть після смерти. На цьому можна закінчити увагу з приводу преісторії націології перед світовою війною, але національне питання політичне поставила на чергу дня і одночасно викликала до нього теоретичне зацікавлення.

Коли наполеонівські походи по всій Европі будили серед пригнічених народів почуття національної свідомості та стіхійного протесту проти споконвічного утиску, протиставлячи проте, за малими винятками, національні проблеми, як політичного, конкретного домагання від віденського конгресу 1815 р. національна засада що існувала, як державнотворчий чинник, то після вибуху Великої Війни 1914 р. незабаром виявилося і це інстинктивно відчули обидва воюючі табори, що національне питання є однією з головних дієвих осіб цієї вселюдської драми що майбутня мирова конференція не зможе знехтувати засади, в ролі політичного фактора так, як це без труду могла зробити її віденська попередниця з перед сто років.

Уряди та визвольна боротьба. Цим пояснюється, наприклад, дипломатія обох ворожих таборів майже наперед прилюдно почала визнавати право поневолених народів на самовизначення; чому з обох боків дієвого фронту — було офіційно проголошено, що ця війна є війною за визволення народів.

Дипломатія й політика капітулюють, звичайно, перед непереможними фактами. Під час кривавих подій 1914-1918 pp. вони примушені були визнати політичне значення національної засади, рахуючись з наявним фактом стихійности й непереможности національно-визвольних рухів у всій Европі. Що робилося це під примусом імперат-дійсности, видко добре з того, що кожен воюючий табір конкретно мав на меті „визволення" поневолених народів, які були в ярмі ворожих держав, забуваючи чомусь зовсім про тих, що страждали під боком від свого власного утиску. Наприклад: Антанта цікавилася і підтримувала визвольні змагання австро-угорських югослов'ян, чехів, і словаків. Бльок центральних держав і особливо Німеччина виявляла велике політичне зацікавлення до східно-европейських народів, замкнених у царській „тюрмі народів" (українців, поляків, литовців, фінів і т.д.), або підтримували протианглійські змагання ірляндців. Проте, всупереч цій наявній нещирості, для якої національне питання було лише тактичним маневром чи політичною зброєю для ослаблення сил ворожого табору шляхом національної ірреденти, раз піднесена, поставлена руба й визнана урядовою національна засада, стала відтак політичним чинником, з яким довелося числитися мировій конференції, що у 1919-1920 pp. ліквідувала цю всесвітню пожежу.

Націографічна література. Нас цікавить тут балянс Першої світової війни з національного погляду. Він чималий і дуже різноманітного змісту. Отже, передовсім ця війна незвичайно поширила літературу про національні справи. Звичайно, наукова їх вартість дуже зглядна, бо ці писання в першу чергу були політичного та пропаґандивного характеру. Але серед цих писань є багато, що докладно знайомлять з історією поодиноких національних рухів та з фактичним положенням різних поневолених народів і через це мають незаперечне націографічне значення. Льозанська Централя поневолених народів (Oficce des Nationalits), на чолі якої стояв попередньо згаданий уже литовець Ґабріс, видала наприкінці світової війни цікавий каталог цієї пропаґандивної й інформаційної літератури, який можна уважати спробою бібліографічного покажчика літератури до національного питання за час Першої великої війни. Періодичний орган, що стежив головно за справами російських поневолених народів, були цитовані тут також („Les Annales des Nationalits"), який на початку війни було перенесено з Парижа до Льозанни. В Англії, за редакцією Сетона але під фактичним проводом Т. Ґ. Мвсарика, почав виходити тижневик „The New Europe" („Нова Европа"), спеціяльно присвячений національним справам у звязку з війною, але який більшу увагу звертав на положення австро-угорських недержавних народів. Націологічно і націографічно його науковий рівень був вищий за льозанський згаданий часопис, хоча й він, розуміється, не був вільний від певних політичних тенденційностей та однобокостей.

Об'єднання й конгреси поневолених народів. Перша Світова Війна була добою об'єднання й порозуміння між поневоленими народами як російським, так і австро-угорським. Виявом цього були міжнаціональні конференції або конгреси, як, напр. проектований у Берліні (в грудні 1915 р.) „Конгрес міжнародніх студій" („Congres international d'Etudes), що з технічних причин не відбувся, а на якому мали розглядатися: текст проекту „Деклярації прав народів", вироблений паризько-льозанською постійною комісією й на підставі спеціяльної анкети цієї комісії складені „максімуми" й „мінімуми" вимог поодиноких поневолених народів. Ці матеріяли оголошені були відтак (1916 р.) друком й гааґському „Збірникові звітів про різні точки програми мінімум", що вийшов заходами „Централі для тривкого миру" („Organisation Centrale pour le paix durable").

В. Вільсон. В літку 1916 p. у Льозанні відбувся конґрес поневолених народів, що пройшов під знаком славетних „14 точок" президента В. Вільсона, цього великого американського ідеаліста, що мав відвагу поставити національну проблему в цілу її природну величінь без традиційного дипломатичного крутійства, але який практично не орієнтувався в дуже заплутаних національних справах Европи та залишився осамітненим на мировій конференції зі своїми плянами, а, зрештою, був зраджений та здезорієнтований своїм народом і батьківщиною. Трагічний приклад В. Вільсона є саме клясичним прикладом того, як тяжко погодити національну ідеологію й теорію з політичною практикою.

В Льозанському конгресі поневолених народів активно брали участь також українці. Докладний звіт про нього є, звичайно, цікавим не лише як історичний, але й етнополітичний документ, бо знайомить читача з конкретними політичними домаганнями пригноблених націй і наявно демонструє поглиблення національно-визвольних змагань під впливом війни. Це ще в більшій мірі треба про римський конґрес поневолених народів (весною 1918 p.), що відбувся під егідою Антанти й де програми, головно австро-угорських поневолених народів були вже конкретно формульовані.

Ми бачимо, отже, як світова війна дійсно руба поставила національну справу. Для поневолених народів це була здебільшого непередбачена історична нагода, для поставлення своїх визвольних домагань на арену міжнародньої політики. Для великих держав, що поборювали або нехтували ці змагання, це була остання пересторога, що підкреслила реально-політичну вагу національних рухів у наш час. Все це разом має, звичайно, значення з погляду етнополітики, цебто національної політики. Але було б помилкою гадати, що зі становища теоретичної націології ввесь цей величезний матеріял не має вартости. Навпаки, він промощував природно й неминуче шлях до постання й самовизначення науки про націю. Від цієї масової омпірії був лиш один крок до націології. У моїй праці — „Національна справа", писаній у 1917-18 році, констатуючи в передмові незвичайну активність національного питання у зв'язку зі світовою війною, я, звертаючи увагу на те, що з наукового боку це питання все ще мало досліджене та з'ясоване, казав: „Націологія, як спеціяльна наука про цю справу, чекає ще на свого Челлена (цебто відомого шведського фундатора наукової системи політики,-Б.). Ця війна спричиниться до її постання, це річ певна...".

Пишучи це понад 17 роками в австрійському конфінаті, без доступу до тодішньої антантської літератури про національні справи, я не знав, що вже під час кривавих подій світової війни, були покладені перші підвалини під націологію й появилися перші наукові теорії нації. Із змістом головних із них ми ознайомилися згодом.

Перший президент Чехо-Словацької республіки має величезні заслуги, як один із найголовніших попередників і каменярів націології. Ще, як професор університету, Т. Ґ. Масарик у своїх викладах завжди жваво реаґував на всі актуальні питання. Недарма він називав ці свої виклади „практичною філософією"; власне й здебільшого були вони — практичною соціологією. Для Масарика теоретична наука, відірвана від реального життя взагалі не існувала. Наука для життя, а не життя для науки, — було його гаслом. У цьому одна з головних прикмет громадського реалізму цього вченого. Цікаво, що одна з найбільш теоретичних його праць, яка трактує питання клясифікації науки, називається „Спроба конкретної логіки" (1887 p.).

Зрозуміла річ, що великий цей організатор і будівничий чеського національного життя й державної самостійности, з його надзвичайною чуйністю до кожного прояву громадських змагань сучасности, не міг не цікавитися та не реагувати на національну справу, яка відігравала активну ролю в історії Австро-Угорщини від середини минулого століття аж до її занепаду. Реаґував він на неї передовсім практично, як публіцист і політик, цікавився й досліджував він її також теоретично, як соціолог і філософ. Трактуючи всі суспільні питання конкретною методою, Т. Ґ. Масарик, як соціолог, добре розумів і передбачав, що вивченню національного питання, мусить бути присвячена окрема спеціяльна соціологічна дисципліна. Думки ці він висловлює вже у своїй попередньо згаданій „Конкретній логіці". До неї автор клясичної монографії про чеське національне відродження: „Чеське питання" (1895 p.), — вертає відтак не раз, все підкреслюючи потребу такої спеціяльної науки й з жалем констатуючи, що вона ще не постала. Навіть під час світової війни, коли національні справи цікавили його передовсім з практичного боку, а саме у політичній площині, Масарик усе має на увазі теоретичний аспект цього питання. Після М. Драгоманова, Т. Ґ. Масарик безперечно найвидатніший каменяр сучасної націології. Хронологічно він, немов, продовжував працю в цій ділянці, яку розпочав його великий український попередник.

Про Масарика, як піонера націології, слід було б говорити вже попередньо, бо його перші націологічні писання й виступи датуються ще з кінця XIX ст. Якщо присвячую йому тут окремий уступ у зв'язку з Першою Світовою Війною, то роблю це свідомо тому, що саме у цих бурхливих і кривавах роках цієї всесвітньої завирюхи найбільше та найяскравіше виявилося відношення його до національної проблеми, як практика й теоретика.

У моїй монографії: „Т. Ґ. Масарик — національна проблема та українське питання" (1930 p.), я докладно з'ясував (у розділі VI), погляди будівничого чехо-словацької держави на національне питання, ясно документуючи їх цитатами із головних творів і прилюдних його заяв. У цій праці, на дальших її сторінках, мені ще не раз доведеться покликуватися на Масарика при аналізі різних проявів моментів сучасного національного процесу. Через це тут я обмежуюсь тільки стислою характеристикою становища Масарика до національної проблеми, маючи на увазі його заслуги, як каменяра наукового трактування цього питання.

Отже й насамперед, Масарик від самого початку студіював національні справи соціологічною методою. Він розрізняв у них політичний і соціологічний бік. Вже в передмові до згаданої тут своєї праці „Чеське питання" Масарик це виразно зазначає й підкреслює в перших її рядках, кажучи: „Чеське питання" трактую тут у політичному розумінні, в сенсі політичної практики, але маю на увазі соціологічну аналізу всіх отих питань, які виринають перед тим, коли хто хоче зрозуміти сенс чеської історії, хто хоче дізнатися, чим культурно ми живемо, чого бажаємо, чого сподіваємося, як окремий нарід".

Далі Масарик слушно особливу увагу звернув на методологію націознавчих сиудій. В цьому „Чеському питанні" (§21) він формолює своїх дев'ять методологічних правил з цьоого приводу, з яких три є загальних, а останні — спеціяльні. Отже, перше в них є спеціяльно характерне для Масарика, як соціолога-теоретика, а одночасно і політика-практика. Наводжу його тут, як основне правило, на якому має базуватися наукова націологічна методологія взагалі. Ось воно:

„Народи й нарід власний можна трактувати зовсім усебічно безсторонньо, й не має потреби обожувати весь свій нарід: для мене, напр., словаки не є менше милими через те, що я пізнаю їх помилки. Не розумію, чому пізнання дійсности мало б заважати природній любові до свого люду, своєї мови, свого народу. В народи особливого призначення — не вірю. Я не потребую принижувати інші народи для того, щоб піднести свій. Я пізнаю також помилки інших народів, але вони мене так не печуть, як помилки мого народу — або мої власні. Я радо визнаю кращі прикмети інших народів, але це не має жадного впливу на мої національні почування. На мою думку, є моральним обов'язком говорити відверто про чужі та свій нарід: національне крутійство заважає власному поступу..."

Правильним і загально націологічного значення є спостереження, зазначене у другому методологічному правилі Масарика, що про характер і властивості окремих народів висловлюється здебільшого погляди поверхові й неслушні. Через це автор „Нової Европи" рішуче проти узагальнювання, як методологічного правила, в трактуванні національних питань. Саме під час Першої світової війни, коли своєрідність і відрубність окремих національних питань виявилася з яскравою наявністю, Масарик у „Новій Европі" зформулював стисло цей свій погляд:

„Кожне національне питання, — писав він з цього приводу, — є самостійною, окремою проблемою, що вимагає знання фактичних відносин. Слід звернути на це методологічне правило якнайбільшу увагу; саме під цим оглядом серед політиків і державних діячів Европи є занадто мало фактичного знайомства з мовними та національними питаннями".

Беручи на увагу заплутаність і складність національних взаємин, Масарик є тої думки, що „стільки є національних справ, скільки народів і меншостей; отже, немає одного шаблону полагодження всіх національних питань".

Політична практика щоденного життя, головно в Австро-Угорщині, з якою Масарик мав нагоду досконало ознайомитися, як посол до віденського парляменту, приводили його до попередньо наведених методологічних висновків.

Його суто соціологічне розуміння та трактування історії нації уможливлювали йому правильну орієнтацію в конкретних національних справах. Доказом цього — його виступ у віденському парляменті (1908 р.) з приводу українського питання проти галицьких москофілів, що трактуючи цю справу однобоко й виключно з філологічного становища, приходили до зовсім безпідставного заперечування українського національного руху. У своїй цій знаменитій промові, полемізуючи з ними, Масарик, доводячи виправданість українських національно-визвольних змагань, дав цікаву й правильну формулу утворювання модерної нації:

„ Річ певна, панове, казав він, — політичні, господарські та суспільні причини формують не тільки нарід, але й його літературну мову. С тому помилкова думка, що мовознавство й література творять націю; ні, панове, важнішою є політична централізація й концентрація політичних сил".

Очевидно, що всебічне ознайомлення Масарика з емпірією сучасних національних процесів з одного боку, а з другого теоретичний його інтерес, як філософа й соціолога, до нації, вказали йому правильний шлях до вивчання цього своєрідного й складного суспілного явища сучасного громадського життя. Тому є зрозуміло, що він віддавна передбачав і висловлювався за самоозначення націології, як самостійної науки про націю. Вже в 1891 р. у своєму трактаті „Політика, як наука й мистецтво", Масарик говорячи про національне питання, писав: Постає тут нова нелегка ділянка для дослідів; народність, як нова категорія суспільна та політична стає важною для зрозуміння всекультурного розвитку й організації.

Я тут попередньою цитатою з „Нової Европи" ілюстрував, як Масарик ґрунтовно трактував проблематику нації, одночасно у низці запитань про те, як нація постала, творилася, розвивалася, — накреслюючи фактично програму та зміст майбутньої націології. Резюмуючи в цій праці свої уваги з цього приводу, він вкінці так конкретизує своє становище в цій справі: „такі є, коротко кажучи, проблеми науки національної філософії, що досі ще не була уконстатована точно, як наукова дисципліна. Де є питання, якими цікавляться історики, антропологи, етнографи. Філософи історії та соціологи; засяг і глибина цих студій у XIX ст. й в нашому є дальшим доказом, що національність є загально визнаною засадою, яка охоплює все громадське життя".

Масарик, як дослідник національних справ, слушно стояв на позиції самостійного та спеціяльного наукового вивчення цього складного суспільного явища. Парцеляція (розподіл) проблеми нації поміж окремими науками його наявно не задовольняла. Через це він все підкреслював неуконсти-туовання націології, очевидно уважаючи здійснення цього завдання лише питаннями часу й дальшої спеціялізації соціології.

Про цього видатного англійського дослідника національних питань в середині Европи була вже тут згадка. В преісторії націології йому належить почесне місце. Р. В. Сетон Вотсон (R. W. Seton Wotson) був одним з небагатьох європейських вчених і публіцистів, що ще перед вибухом Першої світової війни розумів велику вагу національної проблеми з погляду політичного майбутнього Европи. Свою увагу дослідника він звернув на Австро—Угорщину й Балкани, слушно вважаючи ці країни „небезпечною зоною" європейського миру. Він завчасу алярмував світову опінію, бажаючи запобігти міжнародній катастрофі, що лавиною впала на Европу влітку 1914 року. В передмові до свєї книги: „Европа в перетопленню" („Европа в плавильному кітлі"), („Europe in the Melting-pot", 1919), що постала із збірки націографічних нарисів, друкованих на сторінках заснованого ним у 1916 р. тижневика „The New Europe", Сетон Вотстон ретроспективне сам нагадує свою працю в цім напрямі. Його передвоєнні писання в другому десятиріччю цього століття увійдуть, безперечно до списку головних джерел націологічної літератури. На працях видатного шотляндського націолога англійської культури (звідси його псевдонім Scotus Viator, — шотляндський мандрівник), найкраще видно, як під впливом ознайомлення з національною емпірією таких країн національних суперечностей, як Австро-Угорщина і Балкани, та опанування цієї національної старовини методами наукового дослідника, поглиблювалися й ґрунтовно змінювалися теоретичні погляди й саме трактування цих питань з боку видатного спеціяліста в цих справах.

Огляд головних націологічних праць Сетона Вотсона. Сетон Вотсон дебютував у 1907 р. самостійною розвідкою: „Майбутність Австро-Угорщини" („The Future of Austro-Hungary"), в якій, висловлюючи загальну тодішню опінію про габсбурзьку монархію, рішуче поборював „поверховну тезу, що Австро-Угорщина великодержава розвалиться по смерті Франца Йосифа". Через рік цей автор дає свою джерельну монографію „Національна проблема в Угорщині" („Nacial problem in Hungar"), вивчення якої, звичайно, докладніше познайомила його з буденною долею й безпросвітньою прозою поневолених народів (головно — словаків і хорватів) по той бік Ляйти. Автор починає розуміти, що тут є ключ до політичної ситуації над Дунаєм і свій погляд висловлює як пересторогу на адресу габсбурзької династії, кажучи, що „доля Близького сходу" в першу чергу залежатиме від перебігу подій в Загребі, Будапешті та Відні та що „історичною місією габсбурзького роду є забезпечення рівноправности та свободи всіх народів цієї держави....". Протиставлення цьому, — на думку автора, — уможливило б Росії придбати зверхність на Балканах та було б загрозою для самостійного існування певної великодержави на середньому Дунаю".

На цю саме добу припадає ера будапештанського абсолютизму у відношенні до соборницьких югослов'янських змагань у наслідок сербо-хорватської коаліції від 1905 року, що найяскравіше виявився у відомому провокаційному загребському монстр-процесі в 1909 р. Сетон Востон, як і його колеґа, кореспондент „Times" — В. Стід (W. Steed) ґрунтовно вивчили значення й ролю югослов'янського питання для австроугорської проблеми. У 1911 р. появилася нова велика праця першого з них під заголовком: „Югослов'янське питання та Габсбурзька монархія" (The southern Slav Question and the Habsburg Monarchy), яку Сетон Востон присвятив „тому австрійському державному діячеві, що буде мати досить генія та відваги для вирішення югослов'янської проблеми". В кінцевому розділі він доводив, що „майбутність Австрії, як великодержави, залежатиме від розв'язання цієї проблеми..." й що „все східне побережжя Адрії лишається ще нерозв'язаним рівнянням європейської аритиметики". Ми бачимо, як завдяки науковій націологічній методі Сетон Востон все правильніше з'ясовує національний хаос середньої Европи й усе краще розумів істоту й майбутність австро-угорської проблеми. Трактує він її одночасно й націологічно й націографічно, цебто аналізує свою базу на багатому питомому й джерельному матеріялі політичних фактів. Паралельно зі своїми великими працями синтетичного характеру, він пише менші аналітичні студії, як, напр., „Корупція та реформа в Угорщині" (1911 р.), або „Абсолютизм у Хорватії" (1912 p.). Особливо балканські війни у 1912 і 1913 роках дуже вплинули на становище націолога до цих питань. Дві свої англійські публікації він переробляє та доповнює для німецького видання. Це дві його книги — „Мадярські вибори" й „Південнослов'янська справа", що вийшли вже напередодні Першої світової війни. Сетон Востон не втратив ще остаточно віри в Австро-Угорщину, але тут він їй закидає „з ґрунту помилкову політику відносно сербів і хорватів". Що правильна націологічна аналіза не позбавлена можливости політичного передбачення, доказом цього може бути такий висновок автора, зроблений в його німецькій монографії про Югослов'янське питання: „Балканський здвиг примушує Австро-Угорщину до прискорення її повільного кроку та до вжиття всіх зусиль для виправлення минулих помилок. Безпосередня майбутність покаже, чи має Австрія таку моральну силу, щоб вирішила питання сербохорватського об'єднання та примусила Угорщину до радикальної ревізії її національної політики, оскільки Австрія рішила спроневіритися своїй історичній місії, до абдикації на користь національних держав: сербської, болгарської й румунської. Ця альтернатива передовсім торкається Німеччини, яка легко може опинитися в позиції, що їй доведеться розплачуватися за австрійські політичні борги".

Перебіг і кінець Першої Світової Війни знаменито виправдали цю політичну і націологічну прогнозу Сетона Востона. Австрія навіть о 12 годині, коли цей автор адресував їй останню свою працю й пересторогу не спромоглася на рішучий крок у своїй національній політиці. Відень традиційно капітулював перед Будапештом. З приводу саме югослов'янського питання вибухла Перша Світова Війна, що поховала Габсбурзьку монархію. Берліну, як слушно передбачав ангілійський націолог, — довелося багато доплачувати за свій політичний аліянс із Віднем.

Націологічне здемаскування Австро-Угорщини. Австро-Угорщина була перед війною клясичною лябораторією національних питань. В особі Сетона Вотсона знайшла вона під цим оглядом свого славного дослідника. Праці цього англійського вченого є зразками наукової націологічної методи. Вони цікаві не лише з теоретичного боку, але й з практичного, як наявний доказ, що націологія можлива й здатна для політичної прогнози. Визвольна боротьба австро-угорських народів під час світової війни мусіла в першу чергу поборювати політичний забобон, що без заховання габсбурзької монархії неможливе нове політичне впорядкування Середньої Европи. Через усі меморанди проф. Масарика червоною ниткою тягнеться провідна думка, що передумовою не лише визволення наддунайських народів, але й утворення Нової Европи є розбиття й викреслення з політичної карти дуалістичної австро-угорської монархії. Ця акція мала успіх в антантському таборі, а передовсім в Англії, у великій мірі обумовлено було попередньо згаданими тут націологічними працями Сетона Востона про наддунайську чорно-жовту імперію, переконуюче виявившими нездатність цієї різнонаціональної держави до життя. Це може бути доказом практично-політичного значення теоретично-націологічних дослідів. Саме недослідженість із цього боку колишньої Росії й дуже поширений науковий забобон, що неначебто вона уявляє із себе географічну й економічну єдність, скріплену впродовж останніх сто літ політичною історією московського державного велетня, була великою перешкодою на шляху визвольних змагань поневолених народів Сходу Европи.

Після вибуху світової війни Сетон Бостон продовжував свої націологічні досліди, маючи на увазі конкретні політичні завдання, які взяла на себе Антанта, визнавши право на самозначення недержавних народів. Щодо Австро-Угорщини й Балканів, то він міг виступати в ролі справжнього експерта. Але всесвітній характер катаклізму 1914-1918 років примусив його значно поширити цю первісну програму національних студій, а саме в напрямі європейського сходу, цебто на терени небіжки царської імперії. У цитованій уже тут його передмові до книги „Europe in the Melting Pot", автор сам констатує, що перші два роки війни він присвятив писанню інформаційних публікацій про східньо-европейські політичні справи, якими англійці мало цікавилися, уважаючи їх питаннями другорядного значення. Одночасно він доводив тезу, що ліквідація Австро—Угорщини та Европейської Туреччини є „природним і неминучим наслідком національної програми Антанти, урядово проголошеної, а навіть більше, що „без цього неможлива повна її перемога". Відтак автор підкреслив світове значення югославської проблеми з геополітичного боку та у зв'язку з німецьким прямуванням на Схід (Drang nach Osten). Через це, за його думкою, Антанта мусіла найбільшу увагу звертати також на Македонський фронт. Позитивно Сетон Бостон формулював свою національну програму в цей час у цих словах: „На мою думку, питанням територіяльного характеру, хоча вони були тільки засобом до мети, хронологічно належало першенство; ці питання, як я гадав, — зосереджені були довкола утворення Нової Европи на основі, в першу чергу, „національній, отже, обмежуючи Німеччину до природних її кордонів, відмовляючи польську та чеську самостійність, довершуючи італійське, румунське, югослов'янське та грецьке об'єднання й виганяючи турків з Европи".

Пропаганді цієї програми був саме присвячений лондонський тижневик „Нова Европа", заснований у 1916 р. Сетоном Бостоном. Ближчими співробітниками цього органу та цієї програми були: Масарик, Стід та італійська публіцистка п. Розе.

Конкретна програма „The New Europe" передовсім мала на увазі державних діячів і політиків, від яких на майбутній мировій конференції залежало полагодження національно-територіяльних питань. Сетон Вестон скаржиться, що власне у цих чинників таке справедливе і радикальне ставлення спірних національно-державних справ зустрічалося здебільшого з малим зрозумінням і ще меншою симпатією. Автор згадує, що „безмежна іґноранція відповідальних діячів" у цих справах з одного боку, а з другого — байдужість і непоінформованість щодо них ширшого загалу, спонукали його до засудження часопису: „The New Europe", який крім справ суто практичного характеру, поширював також нову ідеологію та погляди на національні питання. Цей часопис, між іншим, слушно критикував анахроністичну теорію абсолютної державної суверенности , доводячи, що засада невтручання суперечить ідеї проектованого Союзу Народів, як зверхнього органу над усіма державами, побудованого на засаді міждержавної співпраці, а, отже, й міжнародньої контролі. Крім цього, тижневик „Нова Европа" пропагував тезу, що національні домагання всіх поневолених народів моють бути в межах можливости якнайбільше задоволені, бо „заспокоєний націоналізм є першою істотною передумовою нового міжнароднього ладу". Цей ідеологічний напрямок апелював відтак до широких мас і головно до працюючого люду, що чим далі більше буде все активнішим чинником у міжнародній політиці, а через це має бути заздалегіть політичне добре поінформований і підготований. „Єдиним ліком проти теперішньої ситуації, — писав Сетон Востон з цього приводу влітку 1919 р. (сьогодні це його зауваження є ще більш актуальним), — є все більше ознайомлення з чужими країнами та усвідомлення того, що закордонна політика не є монополем декількох небагатьох людей, але безпосередньою й життєвою потребою кожного чоловіка й кожної жінки на цьому острові (цебто в Англії,-В.)". Це правильне твердження англійського націолога можна, звичайно, адресувати до населення кожної культурної держави й в цьому саме загальне національне її значення.

Засада й ідеологія цього демократичного світогляду були для англійського загалу з'ясовані вже наприкінці 1914 р. у книжці „Війна та демократія" („The War and Democracy"), що вийшла налкадом „Робітничого Просвітнього Товариства" при ближчому співробітництві Сетона Востона й другого англійського націолога, проф. А. Е. Ціммера.

Нова Европа. Українська справа й Росія. Я казав уже, що у часописі „Нова Европа" Сетон Вотсон поширив свою націологічну дослідну діяльність на Схід Европи. В попередньо наведеній тут його конкретній національно-політичній програмі немає, однак, згадки про східньоевропейські національні проблеми. Це пояснюється тим, що актуальними вони стали щойно після жовтневої революції (1917 р.) у Росії. На цю історичну подію „Нова Европа", звичайно, жваво реагувала. Також Сетон Вотсон цікавився цими справами, доказом чого є збірка його статей: „Европа в переродженні", де є вміщений і спеціяльний його нарис „Українська проблема", первісно оголошений в серпні 1917 року на сторінках „The New Europe" (ч. 44). Ця стаття доводить, що Scotus Viator добре був ознайомлений з українським питанням у цілому соборному його аспекті. Цікаво, що вперше він з ним зустрічається у підкарпатському варіанті під час його студій (1907-8 pp.) національних відносин у передвоєнній Угорщині. Слід звернути увагу на те, що крім шведа Р. Челлена, Сетон Вотсон — це другий чужинець, як спіціяліст у національних справах, — зрозумів світово-політичне значення української проблеми, уважаючи її одним з п'яти головних мотивів (англо-німецький антагонізм, ельзас-льотаринська справа, Царгород і Дарданели, югослов'янське питання), які спричинили вибух світової війни. Він це зазначає на вступі свого нарису про українську справу. „Про п'ятий мотив, каже він: „... про українську проблему можна виправдано сказати, що після трьох років воювання, громадська думка ледве що знає про неї. Розвиток подій після революції спричинився, що не можна більше її нехтувати, особливо через те, що революція ґрунтовно змінила традиційні відносини Австрії та Росії до цієї проблеми й між ними. Варто зазначити, що за думкою цього націолога, Переяславська умова, не дивлячись на дефекти її стилізації, є одним з найважніших актів і головніших стадій у розвитку новочасної Росії".

Сетон Вотсон недарма довго й ґрунтовно студіював національні відносини в колишній Угорщині. Він, що приїхав до Австрії, як мадярофіл, у процесі цих студій опинився на протилежному боці, чудово зрозумівши національну вдачу мадяр, непримирно ворожих до угорських поневолених народів. Цей націологічний досвід поміг йому швидко зорієнтуватися в істоті московсько-українського питання за методою аналогії. Критикуючи централістичну політику Столипіна, зокрема його виборчий закон з 1907 р. скерований проти „інородців", Сетон Вотсон пише у своїй згаданій статті про українське питання: „Дійсно, московські націоналісти у відношенню до України послуговуються тими самими доводами, якими мадяри там довго баламутили західню Европу у справах поневолених угорських народів..." Щодо нової Росії перед большевицьким переворотом, він вимагав переведення демократичної програми. Після жовтневої большевицької революції й окупації України Німеччиною Сетон Вотсон (у 1919 р.) рішуче висловився проти совєтського ладу, був за протибольшевицьку інтервенцію з метою відновлення на теренах СРСР демократичного ладу, категорично відкидаючи думку монархічної реставрації та домагаючись радикальної аґрарної реформи, а з національного боку перебудови бувшої царської імперії на федеративних засадах, що „єдино, — за його думкою, зможуть зосередити тенденції господарського життя та замирити їх з особливими національними потребами і поглядами лімітрофних народів". Побоювання з боку німецького „Drang nach Osten" через Україну привело Сетона Вотсона, як і Масарика до ідеї російської федератії замість здійснення також на сході Европи засади самоозначення народів, яку вони пропаґували щодо Австо—Угорщини, Німеччини та Балканів. Це цікавий приклад національного компромісу й капітуляції націологічної теорії перед практично-політичною vis major.

Критика метод Мирової конференції. Одним з найголовніших мотивів, виправдуючих потребу й рацію існування теоретичної націології — це конче потрібний її вплив на практичну політику. Націологія науковою методою має з'ясувати складні й заплутані національні питання, промощуючи так шлях до справедливого й доцільного їх полягодження практичною політикою. Теоретична націологія, отже, має модернізувати старі дипломатичні мотоди й сприяти повстанню нової дипломатії. Під час великої війни багато говорилося й писалося про це. Пропаґандором нових дипломатичних шляхів був саме тижневик: „The New Europe". Сетон Вотсон у своїх писаннях про політичні й націоналіні справи присвячував цій темі особливу увагу. Думали, що післявоєнна Европа має будуватися й огранізуватися в дусі цих нових засад, з врахуванням усіх наслідків, що виникали з визнаного права народів на самоозначення. Так, на жаль, це сталося. Крім єдиного В. Вілсона, що щиро перейнявся духом цієї нової національної ідеології, доказом чого його відомі „14 точок", як конкретна новоєвропейська програма, решта дипломатичних керівників Мирової Конференції, як теоретично, так і ще більше практично були прихильниками метод старої аристократичної дипломатії, не маючи великих симпатій до її демократизації. Недивно, отже, що мирові пакти вийшли здебільшого дуже компромісовими, маючи в собі багато зародків майбутніх національних конфліктів. Запобігти цьому марно намагався Сетон Вотсон, гостро критикуючи методи Мирової конференції й завчасу остерігаючи перед неминучими шкідливими її наслідками. Його цитована вже тут книга: „Европа в переродженню" саме кінчається такою критичною увагою. Маю на думці його статтю: „Великі й малі народи" (За нові методи в Парижі), опубліковану в червні 1919 р. на сторінках „The New Europe". Сьогодні, після 15 років можна сказати, що розвиток Европи вповні виправдав цю етнополітичну пересторогу видатного англійського націолога. Провідні думки й тези цього нарису були покладені в основу практичної націології. Вони органічно належать до програми націології, творячи інтегральну частину проблематики й завдань цієї нової науки. Через це слід на них тут зупинитися.

Сетон Вестон нагадує в цій статті історію трьох попередніх мирових конференцій, на яких була в XIX ст. витворена політична карта передвоєнної Европи, а саме Віденського конгресу (1815 p.), паризького (1856 р.) та берлінського (1886 p.). Автор слушно констатує, що всі ці мирові конференції цілковито знехтували інтереси й потреби поневолених народів. „Мотиви, права й бажання народів, про які передовсім розходилося, — каже він, — майже не бралися під увагу; їх державні діячі, представники немов якихось нижчих формацій у політичнім організмі Европи, мусіли бути вдячні, що мали право боронити свою справу перед судовим трибуналом конгресу, хоч не були його делегатами...".

Це оскільки йде про два останні конґреси — паризький та берлінський. Віденський, — національну засаду взагалі зіґнорував і карту Европи збудував, рахуючись виключно з династично-монархічними інтересами. При вирішуванні таким чином т.зв. „східнього питання" із врахуванням інтересів виключно європейських великодержав і з одночасним трактуванням балканських народів, як „німої худоби", скупчувався поволі той запальний матірял, що в 1914 р. привів до вибуху всесвітньої катастрофи.

Сетон Вестон слушно звертає увагу на те, що й на Паризькій мировій конференції залишилося чимало ще з цього староевропейського духу й дипломатичної техніки. Доказом цього маже бути вже сама її організація з рішаючої роллю, за його висловом, „самозванних" Рад п'яти чи десяті далі абсолютна непоінформованість головних керманичі цього мирового конгресу про територіяльно-національї питання, які вони вирішували (автор лишає майбутньом історику відповісти на це питання, хто краще склав політичн карту Европи: Клемансо, Ллойд Джордж, Орляндо або Меттерніх, Кастяріф і Талейран чи врешті Бісмарк, Андраші та Дізраелі); головно ж механічна система територіяльних компенсацій за рахунок народів і, звичайно, без їх згоді прикладом чого може бути т.зв. лондонський пакт, авансом компенсуючий вступ Італії до війни по боці Антанти на шкоду австро-угорських югослов'ян. Засада права народів на самозначення була святочно проголошена, але „народи все ще лишалися фіґурками на шахівниці". Головним прогріхою Мирової конференції було те, що вона все притримувалася „фікції абсолютної індивідуальної суверенности", хоча одночасно керувала Союзом Народів, існування якого звужувало поняття державної зверхности. Мирова конференція занадто обмежила голос представників поневолених народів, про долю яких рішала, в результаті „Нова Европа", яку вона збудувала, хоч й є значним поступом у порівнянні з передвоєнною попередницею, оскільки йде про задоволення національних вимог деяких середньоєвропейських лімітровних східньоевропейських народів, проте ж загалом, політичним витвором недосконалим, сприяючим новим загостренням національних питань. Сетон Востон, як націолог й етнополітик, своєчасно й слушно скритикував дипломатичну техніку будування „Нової Европи", добре передбачаючи на підставі нещодавнього історичного досвіду що ця метода веде до полагодження, яке жодним полагодженням не буде, бо навіть найбільший автократизм чи наказ не примусять окремих людей або народи до самогубства".

Після воєнна історія „Нової Европи" чудово виправдала цю прогнозу. Одночасно вона є живим і непереможним доказом, що у наш час неможливо вже „полагоджувати" національні питання старими дипломатичними методами. Інакше кажучи, що практична етнополітика мусить спиратися на висновках теоретичної націології, що єдино в стані розплутати складні міжнародні відносини й дати ключ до доцільного вирішення національних питань із державного теоретичного боку. Я свідомо й довше зупинився тут на ролі Сетона Вотсона та його часописі „The New Europe". Під цим оглядом серед новочасних дослідників національної проблеми йому належить одно з перших місць. Його слід уважати одним з фактичних фундаторів практичної націології.

Велика війна викликала жваве зацікавлення національними питаннями не тільки з практичних мотивів, цебто з погляду на визвольні змагання поневолених народів, що домагалися фактичної реалізації свого права на самоозначення, яке засадничо було визнано обома воюючими таборами. Під час цієї критичної доби, коли завалювалася в безодню історії спорожнявші підвалини державного абсолютизму, коли в пожежі та крові народжувався новий світ і творилися контури майбутніх міжнаціональних і суспільних відносин, до національної проблеми був, природно, виявлений також і чималий теоретичний інтерес. Звичайно, не у бездоганно чистій та абсолютно науковій формі, що було неможливо з огляду саме на занадто складний характер конкретних справ цього порядку й наявно субєктивну заінтересованість у них, тих, хто їх підносив, Тому зовсім зрозуміло, що література про національні питання з цієї бурхливої доби, має більше пропаґандивний, ніж суто теоретичний характер; що в ній переважають праці націографічного, отже, описово-інформаційного типу над націологічними розвідками, яких цікавить у першу чергу науковий бік цих проблем. Часто ці праці були мішаного характеру, цебто в них переплітається ввесь час практика з теорією. Спеціяльна преісторія націології мусить цій воєнній літературі на національні теми також свою увагу. Бо не зважаючи на те, що здебільшого вона має вже лише історичний характер, й цікава, як джерельний матеріял до процесу самоозначення майже всіх поневолених народів цілого світу, проте серед цих публікацій в повені фактичного матеріялу, можна віднайти також цінні статті до національної ідеології й теорії, як вони були формульовані провідниками та представниками ріжних народів.

Націологічна акція Німеччини. На попередніх сторінках я змалював заходи й надбання з цього боку у Франції та Англії. В додаток до цього слід тут пригадати, що також Німеччина виявила під цим оглядом незвичайну активність. Тут постала низка спеціяльних товариств з метою систематичного вивчення та пропаганди різних національних справ: напр., української, польської, грузинської, вірменської, ірляндської, флямандської, пруської та паніслямського руху й т.д. Було засновано далі кілька спеціяльних видавництв, де виходили брошури й публікації інформаційного та пропаґандивного характеру, претендуючи на наукове трактування національних питань. Ось декілька зразків таких видань для прикладу: збірка публікацій „Німецького передньо-азійського Комітету", програмово-націологічного характеру: „Країни та народи Туреччини" („Lander und Volker der Turken"); або інша серія брошур на актуальні теми, що виходили у Франкфурті (Frankfurter Zeitgemasse Broschuren). Деякі німецькі журнали видавали спеціяльні числа, присвячені окремим національним питанням; напр., — мюнхенський щомісячник „Suddeutsche Monatshefte" випустив окремі числа про Бельгію, про східньоевропейських жидів (Ost-Juden). Виходили далі збірники про цілі комплекси національних питань, як, напр., колективна праця про Росію, названа „Колос на глиняних ногах" (1916 p.), що вже заголовком вимовно виявляє свій більш політичний, ніж науковий характер.

Зомбарт. Загалом доводиться ствердити, що наука взагалі, а в Німеччині особливо, під час війни не змогла утриматися на належній висоті теоретичної об'єктивности, здебільшого й майже без застережень опинившись на послугах офіційної політики. Як приклад згадаю, клясичну під цим оглядом, брошуру відомого німецького економіста й соціолога Зомбарта: „Крамарі й герої („Handler und Helden"), що була виявом „патріотичних міркувань цього вченого, але претендувала на також наукове схарактеризування національ-них вдач англійців і німців. Отже, за думкою Зомбарта, англійці це типові крамарі й тільки; натомість німці — це герої без докору і страху. „Найяснішою ознакою нашого німецького духа, — каже він, — є те, що ми вже на землі здійснюємо об'єднання з Божістю". Звідки логічний висновок, що німці — це народ Богом вибраний (Das Gottesvolk). Звичайно, отакі патріотичні міркування, навіть вчених, не мають нічого спільного з наукою. Ця публікація Зомбарта цікава як „документ доби" та яскравий приклад прострації наукової думки під час війни. Вона може бути зразковим прикладом в негативному розумінні попередньо цитованого методологічного правила Масарика, що не має потреби й не вільно вихваляти свій нарід коштом приниження другого, хоча б його ворога, як в даному разі — англійського. До націології, звичайно, цієї брошури Зомбарта не доводиться враховувати. Навіть навпаки: вона може бути клясичним прикладом того, як не мають бути писані націологічні розвідки, претендуючи на науковість.

Ф. Навмана „Середня Европа" (Mitteleuropa). Щоб закінчити цей огляд літератури більш пропаґандивного й тенденційно-політичного, ніж дійсно наукового й націологічного характеру, згадаю ще про одну програмову німецьку публікацію, що хоча суто політична за своїм завданням і змістом, була також спробою певної ідеології й пляну виразно націологічного напрямку. Маю на увазі книгу відомого німецького політика Фр. Навмана — „Mitteleuropa", яка після своєї появи під час війни набрала великого розголосу і викликала живу політичну дебату. Автор, що написав цей свій твір тоді, коли почала вже виявлятися трагічна безнадійність осамітненої Німеччини, висуває ідею й тезу свого роду нового політичного континенту „Середньої Европи", яка ще більш скріпленого об'єднання Німеччини з Австро-Угорщиною, довкола яких згодом мають гуртуватися країни й народи, що лежать на схід від Росії. Концепція навманівської „Середньої Европи" постала з переконання автора, що для Німеччини є виключене порозуміння з Францією, яка політичне зв'язала свою долю з Англією й згодом має стати якоюсь Португалією — більшого та кращого формату - по боці брітанської великодержавної унії. З другого боку на Сході є природний ворог Німеччини — московський колос. Між цими двома політичними бар'єрами лежить „Середньоєвропейська країна, що простягається з півночі від Балкан до Альп, Адріятичного моря до південних кордонів дунайської рівнини". Візьміть карту в руку, — пише Фр. Навман, — у вступному розділі своєї цієї програмової монографії, — й подивіться, що лежить поміж Вислою та Воґезами, що знаходиться поміж Галичиною й Боденським озером. Ця площа мусить творити у Вашій увазі єдність; багато розчленену братню країну (Bruderland), оборонний союз; господарську область...". Автор поборює політичний партикуляризм у межах цієї Середньої Европи; він висловюється за міжнаціональне взагалі, а зокрема за германо-слов'янське порозуміння; на його думку є фатальним непорозумінням уважати Першу світову війну „виявом" рішаючої боротьби між германами та слов'янами; свою „Середню Европу" Фр. Навман трактує не як випадкову концепцію, обумовлену лише фактичним політичним положенням, в якім опинився центральний бльок, але як історичну неминучість. Бо, за його думкою, тільки в політичному, господарському й військовому об'єднанні зможуть утриматися поодинокі середньо-европейські народи. Часи малих держав і суверенностей, мовляв, минули вже назавжди. Автор непохитно вірить у те, що війна витворить середньоєвропейську душу...". З'ясуванню й характеристиці її саме присвячена його праця, що трактує цю тему всебічно, починаючи преісторією Mitteleuropa та докладно відтак змальовуючи всі питання, зв'язані з цією концепцією, а саме: релігійні, національні, господарські, військові, митні, конституційні. Докладнішим статистичним оглядом проектованої „Середньої Европи" та критичним покажчиком відповідної літератури вона кінчається.

Побіжно ця навманівська „Mitteleuropa" немов була працею суто націологічного характеру. В дійсності так не є. Навпаки, вона може бути прикладом політичної й наукової тенденційности. Середнь-европейське питання з націологічного боку дуже цікаве, особливо ж у географічній та господарській площі. Після світової війни воно раз-у-раз виринає у виді різних проектів дунайської федерації чи бадай господарського зближення; на жаль, і здебільша так само, як і у Навмана, з певними політичними комбінаціями (мадярські, австро-угорські ревізіоністичні пляни). Я докладніше зупинився на проекті „Седедньої Европи" так би мовити, з педагогічних міркувань.

На цьому прикладі можна добре показати загрозу для теоретичної націології з боку практичної політики. При цій нагоді до речі буде зформувати таку тезу у зв'язку з завданням цієї праці: Теоретична націологія не має бути на послугах практичної політики, науково виправдуючи коньюнктурні її комбінації, саме навпаки, практична політика, — в данім разі суто політична, — мусить керуватися вказівками, що випливають з аналізи фактичного положення, науково з'ясованого й доведеного теоретичною націологією.

Ця теза в першу чергу обов'язує, звичайно, теоретичних дослідників національних питань. Ми бачили на прикладі Зомбарта, що під час світової війни наука у своїх політичних виступах не завжди була на належній висоті. На жаль, цей німецький дослідник капіталізму не є під цим оглядом якимсь винятком, але скорше типовим явищем. Досить перечитати два останні розділи розвідки славетного покійного німецького майстра науки В. Вундта: „Народи та їхня філософія" (1915 p.), що є апотеозою німецького ідеалізму й не скрізь об'єктивною критикою французів та англійців, щоб переконатися у слушности попередньо зробленого закиду.

Німецькі націологічні писання. Серед німецьких письменників багато прислужився під час війни для націології відомий соціялістичний теоретик і нестор марксьвської науки К. Кавтський. Уже задовго до війни почав він цікавитися національними питаннями. З під його пера в кінці минулого століття вийшла наукова розвідка, що появилася також у перекладі на українську мову: „Народність і її початки" (1898 p.). Відтак цей автор забирав голос з приводу польського питання, чесько-німецького соціялістичного спору й виступав із критикою цитованої тут вже джерельної монографії О. Бауера: „Соціял-демократія та національна справа". Світова війна була для К. Кавтського приводом для кількох публікацій націографічного й націологічного характеру. Автор, правда, скрізь у них трактує національну проблему в дусі марксизму, й це надає його писанням на цю тему певну однобокість. Проте, соціологічно беручи, його розвідки про національні справи належать, безперечно, до найґрунтовніших у німецькій націологічній літературі, а взагалі можуть бути зараховані до фундаментальної цієї доби є тепер саме дуже актуальна публікація: „Раса і жидівство" (1914-1915 pp.), що доводить всю безпідставність модних расових теорій і базованого на них арійського расизму. Критичною є і дальша його праця: „Сполучені Штати Середньої Европи" (1916 p.), де К. Кавтський реаґує на попередньо зазначену тут монографію Ф. Навмана „Середня Европа", а при цій нагоді річево розглядає як цей самий проект, так і інші його варіянти, виказуючи їх тенденційність і необґрунтованість.

Суто теоретичною є його розвідка: „Визволення народів" (1917 p.), що була спробою обґрунтування права народів на самоозначення, а фактично може уважатися спробою нарису націології на засадах марксівської теорії. Після революції 1917 р. ця публікація вийшла у Києві в перекладі на українську мову. Сам автор уважав її теоретичним вступом для дальшого досліджування деяких конкретних національних питань, особливо актуалізованих світовою війною. В передмові до цієї праці К. Кавтський заповідає ці майбутні свої нариси, що мали трактувати в національнім аспекті справи: Сербії, Бельгії, Ельзас-Льотаринґії та Чехії. Дійсно незабаром вийшли дві його націографічні публікації. Сербія й Бельгія в історії (1917 р.) та Ельзас-Льотаринґія (1917р.), що в історичній ретроспективі націологічною методою з'ясували складні і заплутані проблеми: югослов'янську, валонсько-флямандську й ельзаську. Революція, очевидно, перешкодила автору довести до кінця цей започаткований його плян. Після війни він під вражінням своєї подорожі до відновленої грузинської Держави, К. Кавтський видає покищо останню свою націографічну публікацію: „Грузія — соціял-демократична республіка" (1921 p.). В молодій націологічній літературі всі ці праці видатного соціолога марксівської школи все займатимуть чільне місце. Особливо цікаві вони своєю методологічною витривалістю й послідовністю у трактуванні найбільш складних національних взаємин.

На жаль, не можна цього сказати про решту німецької літератури націологічного характеру. На ній занадто тяжить тавро політичної тенденційності й громадського психозу, спричиненого війною. Відтак вона була занадто актуальна й не пережила своєї бурхливої доби. Сьогодні її вартість здебільшого тільки історична.

Націологічні мотиви в німецьких антропо-географічних працях. Націологічні питання порушувалися часто і публікувалися також й німецьких публікаціях інших наукових відділів, напр., в антропогеографії або політичній географії. Серед праць цього характеру слід згадати оригінальну розвідку відомого географа А. Пенка (A. Penok): „Природні області Росії" (1918 p.), як безперечно цікавий матеріял до націографічного розмежування Сходу Европи за антропогеографічними засадами. Сюди ж можна зарахувати також і нове видання старої праці А. Геттнера: „Росія" (1916 р.) а також монографію М. Фрідіріхсена: „Лімітрофи європейської Росії", (їхні географічні властивості та значення для війни. 1915 p.). Згадані публікації були спробами виявлення національної різноманітности небіжки царської Росії, а на засаді цього заперечення рації існування цього державного колосу й неминучість його розпаду. З боку наукової об'єктивности вони, звичайно, не дорівнюють згаданим тут попередньо критичним розвідкам і працям Сетона Вотсона, скерованим проти Австро-Угорщини; проте в політичній літературі, що доводить політичний анахронізм московського державного велетня та його суперечність і непримиримість із побідним наступом національного принципу та з наявним і непереможним здвигом національно-визвольних рухів на Сході Европи — ці німецькі публікації пробили перші виломи й досі догматичний науковий канон про природну й географічну єдність Росії.

К. Реннер. У зв'язку з попереднім уступом і зокрема з тим, що було сказано про К. Кавтського, слід тут зупинитися на К. Реннерові (К. Renner), одному з найвидатніших представників австрійської націології, також соціялістичного (т.зв. австро-марксистського) напрямку. Цього дослідника питання нації все цікавило в державному аспекті та з правного боку. Він усе намагався розв'язати політичну „квадратуру кола", цебто за його влучним виразом конфлікт між нацією та державою. Вже перша його публікація: „Держава і нація" (1889 p.), видана під псевдонімом Synoptikus висоває й трактує це питання. У своїй другій більшій монографії: „Боротьба австрійських народів за державу" (1902 p.), автор робить спробу застосувати наукову методу до національних справ на конкретному і дуже складному прикладі австро-угорської манархії, правильно передбачаючи, що оскільки впродовж 10-20 років габсбурзька монархія політичне не змодернізується, й не знайде ключа до вирішення своїх гострих національних конфліктів, то про її долю й навіть саме існування рішатимуть сторонні чинники. Для К. Реннера наддунайська ця дуалістична імперія не була політичним анахронізмом. Уважаючи не можливим до переведення ідеалистичної національної держави (в цьому саме за його думкою й полягає політична „квадратура кола" цієї проблеми); він гадав, що майбутність належить типу „держави народів" (Nationalitaten або Volkerstaat), який представляла власне Австро-Угорщина. Для цього вона мусила конче політичне і конституційне модернізуватися й демократизуватися, словом, стати свого роду монархічною Швайцарією. Як націолог, К. Реннер багато присвятив енерґії й наукового хисту для обґрунтовання й захисту цієї своєї тези. Джерельна його праця: „Підвалини та розвиткові завдання австро-угорської монархії" (1906 р.) докладно з'ясовує й мотивує цю націологічну теорію на тлі проблематики габсбурської держави. В обох цих працях видатний австрійський націолог побо