зеркало: германия	Главная	Новости	Цитаты	Магазин	ЖЖ-Блог

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ

СПОГАДИ

КІНЕЦЬ 1917-ГРУДЕНЬ 1918

НАЦІОНАЛЬНА
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ
ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ім. М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

ІНСТИТУТ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ

о

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСЛІДНИЙ

ІНСТИТУТ ім. в. к. липинського

UKRAINIAN NATIONAL ACADEMY
OF SCIENCES

ТНЕ М. S. HRUSHEVSKY INSTITUTE OF UKRAINIAN
ARCHEOGRAPHY AND FONTOLOGY

EAST EUROPEAN RESEARCH INSTITUTE

ТНЕ V. K. LYPYNSKY EAST EUROPEAN
RESEARCH INSTITUTE

E E R І

ü

'''окинь»¹**

V. К. LYPYNSKY М. S. HRUSHEVSKY INSTITUTE EAST EUROPEAN

EAST EUROPEAN OF UKRAINIAN ARCHEOGRAPHY RESEARCH INSTITUTE

RESEARCH UKRAInSn NATONAL UKRAINIAN NATIONAL

INSTITUTE ACADEMY OF SCIENCES ACADEMY OF SCIENCES

PAVLO SKOROPADSKY
MEMOIRS

END OF 1917 - DECEMBER1918

Editor-in-Chief
JAROSLAW PELENSKI

Kyiv Philadelphia 1995

східноєвропейський інститут української інститут

дослідний ЛЖЕ^ЛОІНАВСТВА східноєвропейських

інститут ІиК^Ег?уш^ІІТо досліджень

ім. в. к. липинського HAH україни HAH україни

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ
СПОГАДИ

КІНЕЦЬ 1917-ГРУДЕНЬ 1918

Головний редактор
ЯРОСЛАВ ПЕЛЕНСЬКИЙ

Київ Філадельфія 1995

Увазі вчених і широких кіл громадськості вперше пропонуютьсяу повному
обсязі спогади П. Скоропадського, який в якості Гетьмана Української
Держави (травень - грудень 1918 р.) відігравав непересічну роль під час
одного з етапів новітнього українського державотворення

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Ярослав ПЕЛ ЕНСЬКИЙ (головний редактор),
Лев БІЛАС, Геїшадій БОРЯК, Кирило ВИСЛОБОКОВ,
Костянтин ГЛОМОЗДА,! Євген ЗИБЛІКЕВИЧ|, Богдан КОВАЛЬ,

Олена OTT-СКОРОПАДСЬКА, Георгій ПАПАКІН,
Христина ПЕЛЕНСЬКА, Віталій ПЕРЕДРІЄНКО, Руслан ПИРІГ,
Олександр РУБЛЬОВ, Павло СОХАНЬ

Коментарі: Костянтин Гломозда, Руслан Пиріг,
Олександр Рубльов] за участю: Костянтина Бондаренка,
Федора Проданюка, Галипи Сварпик
Текстологічна редакція Віталія Передріенка
Редакція Тамари Санкович
Технічна редакція Майї Притикіної
Художнє оформлення Георгія Сергеева
Оригіиал-макег Ярини Семеніхіної

Східноєвропейський дослідний інститут ім. В'ячсслава Лииинського - українська
наукова установа у Філадельфії (СІПЛ), яка займається збереженням, дослідженням та
виданням архівних матеріалів і наукових пращ» з історії, політології, культури Україїш
та східноєвропейських країн. Діяльність СЄДІ фінансується благодійними пожертвами
української діаспори СІІІЛ і Канади. СЄДІ сиівфінаисує видання цього тому спільно з
фондом "Відродження'* та Оленою О іт -Скоропадською

Матеріали тому підготовлені на комп'ютерному обладнанні, наданому Інститутові
української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського ИЛИ України
Фондом Катсдр Українознавства при Гарвардському Університеті (США). Про-
грама українознавчих досліджень, фундатором якої є ФКУ, фінансується за рахунок
благодійних пожертв українських громад СІІІЛ та Канади

© Інститут української археографи та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського ІІЛІІ України, 1995
© Інститут східноєвропейських досліджень ІІЛІІ України, 1995
© Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Лииинського, 1995

ISBN 5-7702-0845-7

Надруковано в Україні

Павло Скоропадський у 1918 р.

ЗМІСТ

Ярослав Пелепський. Передмова: Спогади Гетьмана Павла Скоропадського

(кінець 1917 - грудень 1918)................................................................................ 11

Олена Отт-Скоропадська, Павло Гай-Іїижіїик. Павло Скоропадський: коротка

хроніка життя (1873-1945)................................................................................... 35

Віталій Передріенко. Лінгвістичні засади опрацювання тексту............................ 43

Павел Скоропадский. ВОСПОМИНАНИЯ: конец 1917 года по декабрь 1918

года........................................................................................................................... 45

Коментарі....................................................................,.................................................... 326

ДОДАТКИ

Павел Скоропадский. Мое детство на Украине.................................................Г....... 381

Олена Отт-Скоропадська. Спогади мого дитинства............................................... 402

Єлисавета Кужім-Скоропадська. [Уривок зі Споминів].......................................... 422

ІЛЮСТРАЦІЇ................................................................................................................. 461

Покажчик імен та географічних назв............................................'............................. 477

CONTENTS

Jaroslaw Pelenski. Inlroduction: The Memoirs of Hctman Pavlo Skoropadsky

(End of 1917-Deccmber 1918)..................................................................... 11

Helene Ott-Skoropadsky, Pavlo Hai-Nyzhnyk. A short Chronicle of Pavlo

Skoropadsky's Life (1873-1945)................................................................... 35

Vitalii Peredrienko. Linguistic Principles of Text Editing................................... 43

Pavel Skoropadsky. MEMOIRS (End of 1917 - Dcccmbcr 1918)..................... 45

Annolations ........................................................................................................... 326

APPENDICES

Pavel Skoropadsky. My Childhood in Ukraine..................................................... 381

Helene Olt-Skoropadsky. Memoirs of my Childhood........................................... 402

lelysaveta Kuzhim-Skoropadska. [Exccrpt from Memoirs].................................. 422

ILLUSTRATIONS................................................................................................. 461

Index...................................................................................................................... 477

ПЕРЕДМОВА

СПОГАДИ ГЕТЬМАНА
ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
(кінець 1917 - грудень 1918)

Майже всі відомі нам спогади про українську визвольну боротьбу
1917-1921 кроків уже* давно опубліковані. Найновішим додатком до
надрукованих праць цього жанру, пов'язаних з відповідним періодом
істррії України, є нещодавно знайдені "Спомини" президента Ук-
раїнської Народної Республіки Михайла Грушевського (1866-1934), що
вийшли друком у Києві в 1939 році¹. Винятком треба вважати відомі,
проте дорі повністю не опубліковані "Спогади" гетьмана Павла Ског
роцадського (16.VJ873 -? 26.1 V. 1945). Це унікальне мемуарне джерело,
яке; має особливе значення для історії української революції і дер-
жавного будівництва J917-1921 років і, зокрема, Другого Гетьманату
(29.IV. - 14.ХІІД918), вперше друкується тут повністю.

< Особливість "Спогадів" Павла Скоропадського полягає в тому, що
воли висвітлюють епоху і діяльність автора з відмінної порівняно з
іншими зразками української мемуарної літератури політичної перс-
пективи - з позицій поміркованого консерватизму, культурного і по-
літичного елітаризму та аристократизму. Вони є цінним документом
історії також тому, що на відміну від української мемуарної літератури,
яка традиційно розглядала проблему Української революції 1917-1921
років у статичний спосіб, їхній автор підходить до справи зі стратегічної,
а, отже, динамічної перспективи професійного військовика-генерала.
Написані безпосередньо після подій 1917-1918 років, "Спогади" вра-
жають ясним, відвертим і недвозначним описом розвитку найваж-
ливіших аспектів діяльності Павла Скоропадського, насамперед як
головнокомандувача 34-го корпусу російської імперської армії (згодом
названого після його українізації Першим Українським Корпусом), а
опісля як гетьмана України. Скоропадський підкреслює, що він хоче

11

подати власне бачення подій свого часу так, як він сам їх розумів, а
оцінка його доби - це справа майбутньої історичної науки: "Можливо,
майбутнім історикам революції мої записки пригодяться. Прошу їх
повірити, що все записане мною буде правильним, тобто я буду заносити
так, як мені бачилось становище на даний час, а чи правильно я думав,
чи неправильно - у цьому допоможе розібратися майбутнє"². Якщо
йдеться про місце "Спогадів" у європейській мемуарній літературі, то
вони нагадують спогади тогочасних голів європейських держав,
наприклад, німецького президента Пауля фон Гіиденбурга, президента
Фінляндії, полкового товариша Скоропадського у російській армії
маршала Карла Маииергейма та угорського регента адмірала Міклоша
Гортіз.

Оригінальний текст "Спогадів" гетьмана Павла Скоропадського,
написаний російською мовою власною рукою гетьмана, має заголовок:
"Воспоминания: конец 1917 года по декабрь 1918 года" (хоч автор
розглядав справи від лютого 1917 р.). Він зберігається у тій частині
еміграційного архіву родини Скоропадських, що міститься у Східно-
європейському дослідному інституті ім. В. Липииського у Філадельфії,
США (далі СЄДІ). (Копія рукопису зберігається у бібліотеці Інституту
української археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського HAH
України у Києві). Рукопис, разом із поправками автора, нараховує 1698
сторінок невеликого формату (19 х 12 см), зброшурованих у 16 зошитів.
"Спогади" були початі в Берліні 5 січня 1919 року, тобто через три
тижні після падіння Гетьманату (14.ХІІ.1918). Дата 5 січня 1919 року,
вказана на титульній сторінці першого зошита як початкова, під-
тверджується записом від 6 січня 1919 року в неопубліковаиих "Днев-
никах" П. Скоропадського (написаних також російською мовою): "З
учорашнього дня приступив я до [писання] своїх спогадів. Опишу ціле
гетьманство, все, що йому передувало і наслідувало, можливо, [вони]
висвітлять період революції"*. Хронологію складання "Спогадів"
можна реконструювати на підставі дат па титульних сторінках деяких
зошитів у такому порядку:

Археографічний опис
"Спогадів"

Дата

Зошит

Сторінки

5 січня 1919
23 січня 1919
31 січня 1919

І

II
НІ

1 -87
88 - 138
139- 190

Дата

Зошит

Сторінки

31 СІЧНЯ 1919

IV
V

VI
VII
VIII

IX
X

XI
XII
ХПІ
XIV
XV
XVI

191-238
239-316
317-394
395 - 472
473-534
535 - 686
687 - 838
839-980
981-1122
1123- 1264
1265 - 1423
1424 - 1582
1583 - 1698

17 квітня 1919
2 травня 1919

Зошит XVI складається з двох частин: 1) Підсумки "Спогадів"
(с. 1583-1640) і 2) Додатки ("Приложения"), які насправді є записками
до "Приложений" (с. 1641-1698). Написання "Спогадів" було завершене
6 травня 1919 року: "Дневник [тобто "Спогади"] закінчений і переданий
Маляревському"5. Оригінальний рукопис "Спогадів" Скоропадського
був умовно визначений Євгеном Зиблікевичем (колишнім президентом
СЄДІ; 1895-1987) і Ярославом Пеленським (теперішнім президентом
СЄДІ) як перша редакція "Спогадів" Скоропадського, екземпляр 1. Далі
він окреслюватиметься як Спогади Скоропадського, Перша Редакція,
Екземпляр 1 (ССПР-1).

Перші дванадцять зошитів рукопису (с. 1-1122) надрукувала на
машинці дружина гетьмана Олександра (з дому Дурново) у 1945-1946
рокахб. Вони окреслюються як Перша Редакція Спогадів Скоро-
падського, екземпляр 2 (ССПР-2).

Крім двох згаданих, в архіві СЄДІ збереглася друга машинописна
редакція твору. У своїх "Дневниках" під датою 4 квітня 1919 року Павло
Скоропадський зазначив, що "Маляревський знайшов даму, і мої за-
писки [тобто "Спогади"] переписуються"?. Повний текст "Спогадів", за
винятком "Приложений", був надрукований на машинці, мабуть,
згаданою вище дамою (?) на 465 нерегулярно нумерованих сторінках і
відредагований автором власноручно між 1920 і початком 1922 року.
Цей текст, що був визначений Є. Зиблікевичем і Я. Пеленським як друга
авторська редакція "Спогадів" Скоропадського, екземпляр 1, далі
позначатиметься аббревіатурою ССДР-1. Мабуть, вона була здійснена,
серед іншого, у зв'язку з підготовкою до друку "Уривка зі 'Споминів*
Гетьмана Павла Скоропадського", що був опублікований в українському

перекладі зі значними текстовими та смисловими купюрами в журналі
"Хліборобська Україна" під заголовками "1-й Український Корпус" (IV,
7 і 8 [1922-1923], с. 3-40) і "Від початку 1918-го року до проголошення
Гетьманства" (V [1924-1925], с. 31-92)8. Ці два фрагменти становлять
близько 35% усього тексту "Спогадів" П. Скоропадського.

З огляду па поганий стан машинопису Другої редакції Спогадів Ско-
ропадського (ССДР-1), її наново передруковано на машинці на 502 сто-
рінках у формі робочої копії за сучасним російським правописом у 1980-х
роках. Друга частина XVI зошита "Приложения", яка нараховує 25 сто-
рінок, була надрукована тоді ж. Ця робоча копія окреслюватиметься як
Друга редакція Спогадів Скоропадського, екземпляр 2 (ССДР-2).

Друкований у цьому томі текст був скопійований з другої редакції
"Спогадів" П. Скоропадського (ССДР-1). Це відповідає волі П. Скоро-
па/дського (підтвердженій дочкою гетьмана Оленою Отт-Скоро-
падською), оскільки автор, відредаговуючи власноручно і авторизуючи
другу редакцію своїх "Спогадів", вважав її остаточною. Таким чином,
опублікований у цьому томі текст "Спогадів" позначатиметься як Друга
редакція Спогадів Скоропадського, екземпляр З (ССДР-3).

Соціально-культурний портрет Павла Скоропадського
до Революції 1917 року

Павло Скоропадський був людиною двох культур - української та
російської. З українською культурою його пов'язувало родове поход-
ження. Як відомо, він був нащадком одного з найвизначніших родів
козацької України, до якої ставився з пошаною в сенсі територіального
патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями
"козаки", "українські козаки". Ряд його предків були високими козаць-
кими старшинами, найвизначніший серед них - гетьман Іван Скоро-
падський (1646-1722), який обійняв гетманство після полтавської тра-
гедії і намагався рятувати загрожену українську державність і гуманно
допомагати тим, хто підтримував незалежну мазепииську ідею. І хоча
члени цього роду політично орієнтувалися на проросійсько-лояльну
позицію і робили кар'єри в системі імперії, більшість із них не. зреклася
української державної гетьманської традиції. Згідно зі свідченням
Павла Скоропадського, у їх домі плекалася повага до українства:
"постійно співалися українські пісні", "з пошаною ставилися до
бандуристів, які співали свої думи", "читалися і обговорювалися книги
Костомарова :га інших українських письменників", серед гетьманських
портретів висів портрет гетьмана Івана Мазепи, до якого "ставилися
мовчазно з симпатією"?..

14

Одночасно Скоропадський був продуктом російської імперської
системи, у якій зробив престижну військову кар'єру. З його погляду,
вирішальними чинниками успіху людини були не культурио-^г-ічні
пов'язання, а соціальний статус, кар'єра, зв'язки з імператорським
двором. Як генерал та член верховного імперського істеблішменту, він
відстоював російські військові цілі, до речі, повністю підтрччувані
іншими державами Антанти, а в пізнішій фазі війни - і США. Така
позиція Скоропадського була зумовлена не симпатіями до поширеної
тоді серед вищих військових кіл ідеї панславізму, а лояльністю до
царського престолу та імперії. Відданий православному віросповіданню
(хоч не в клерикальному сенсі) і вірний підданий Російської імперії, він
одночасно вважав себе патріотом і Росії, і України,

Такий на перший погляд складний портрет П. Скоропадського (з
огляду на роздвоєну лояльність, яка, безсумнівно, відіграла роль у
подальших політичних рішеннях) спричинився до того, що його особа,
та й сам Гетьманат опинилися серед найбільш табуїзованих питань
історії України XX століття, оповитих міфами, упередженнями або й
відвертими фальсифікаціями. Тому аналіз та оцінка даної теми до
сьогоднішнього дня ускладнені антиісторичним ідеологізоваиим під-
ходом більшості дослідників і публіцистів як в Україні, так і в діаспорі
та відсутністю критичної біографії Скоропадського, а також аналі-
тичної монографії про добу Другого Гетьманату і спеціалізованих
досліджень різних його аспектів (за винятком взаємин з Центральними
державами). У підсумку можна вирізнити лише кілька загальних праць,
як-от: офіційна біографія А.Маляревського "П. Скоропадский, Гетман
всеа Украины" (Київ, 1918); фактографічио-позитивістська робота,
написана з прогетьманської перспективи, яку можна вважати своє-
рідною енциклопедією цього періоду і водночас єдиним посібником з
історії Другого Гетьманату, - Д. Дорошенка "Історія України 1917-
1923 рр.", том 2: "Українська гетьманська держава І918 року" (Уж-
город, 1930; Нью-Йорк, 1954); генеалогічне дослідження О. Пріцака
"Рід Скоропадських. Історичио-генеалогічиа студія" (Львів, 1938);
аналітичний нарис І.С. Решетаря у його праці "The Ukrainian Revolution,
1917-1920" (Принстои, 1952), с. 143-207.

Взаємини з Центральними державами:
Німецькою і Австро-Угорською імперіями

Серед головних тем, порушених у "Спогадах", важливе місце при-
падає україисько-иімецьким взаєминам. Це можна пояснити присут-
ністю німців в Україні під час гетьманату Павла Скоропадського, зумов-

Української Центральної Ради і встановлення 29 квітня 1918 року
Української держави у формі Гетьманату. Аж тоді він мав нагоду
виробити докладніший, хоч іноді й стереотипний образ знайомих йому
німців. Як генерал, на перший план гетьман висував військових, до яких
ставився дуже прихильно і діяльність яких в Україні оцінював пози-
тивно, хоча й бачив негативний вплив німецької окупації в цілому. Він,
зокрема, вважав маршала Германа фон Айхгориа, генерала Вільгельма
Тренера та їхніх підлеглих висококваліфікованими, думаючими і
відповідальними політиками, які за тогочасних умов намагалися реалі-
зувати розв'язки, що якнайкраще влаштовували б як Німецьку імперію,
так і Україну. Він вважав їх, наприклад, Тренера, демократами^.

До другої категорії німців він зараховував професійних дипломатів,
які, на його думку, були в основному компетентними людьми в галузі
свого фаху, але пристосовували власну політику до потреб німецького
міністерства закордонних справ, кайзера, рейхстагу та, врешті, німець-
ких соціалістів. Хоч і з певним сарказмом, він характеризує таких
дипломатів, як, наприклад, барона Філіпа Альфонса Мумма фон Швар-
ценштайиа і графа Ганса фон Берхема, як урівноважених людей**.

До третьої категорії німців, з його перспективи, належали вчені і
журналісти, до яких він ставився з упередженням, окреслюючи їх так:
"Що стосується панів учених, то я - мушу зізнатися, - вихований на
глибокій повазі до німецької науки, при ближчому знайомстві з цими
шановними добродіями дещо в них розчарувався. Мені здавалось, що раз
вони вважають себе людьми науки, то можна було б очікувати від них
більшої вдумливості і правильної оцінки фактів. Насправді ж нічого
подібного - сама лише гонитва за дешевими лаврами, демагогічні
прийоми, теоретизування і величезна самозакоханість"^.

"Спогади" засвідчують, що Скоропадський був політично зорієнто-
ваний не на Німеччину (точніше, Центральні держави), а на Антанту -
союз Англії, Франції і Росії, який сформувався перед Першою світовою
війною (у ході війни до Антанти примкнули Італія, Японія, США та інші
держави, а Росія фактично перестала бути її членом з приходом до
влади більшовиків у 1917 р). Тому він не вірив у можливість перемоги
Німеччини, навіть якби тій вдалося перемогти Росію. Цей факт був досі
невідомий дослідникам, оскільки "Спогади" гетьмана були їм недос-
тупні, а коментарі Скоропадського на цю тему в опублікованому
"Уривку зі 'Споминів'..." - пропущені. Починаючи з подій липня 1917
року (наступ Керенського)та протягом усієї політичної кар'єри, спершу
як головнокомандувача Першого Українського Корпусу, а далі як геть-
мана України, Скоропадського переслідували роздуми про результат
Першої світової війни. Він раз-по-раз запитує себе: хто буде остаточним
переможцем - Центральні держави чи Антанта, рішуче схиляючись до

18

другого варіанту. Наприклад, у розмові в середині квітня 1918 року з
російським генералом Абрамом Драгомировим, стосовно його участі у
військовій підготовці повалення уряду Центральної Ради, Скоро-
падський викладає свій погляд на це питання так: "Драгомирову я
виклав свою точку зору, але він рішуче не погоджувався зі мною. По-
перше, він не визнавав будь-якого українства, по-друге, він вважав, що
німці будуть незабаром розбиті і тому можна мати справу тільки з
Антантою, яка все відновить, усе врятує. Я доводив йому, що я також
не вірю в перемогу німців, але вважаю, що те, що нині діється у нас на
Україні, мало чим відрізняється від більшовизму; коли чекати на
перемогу Антанти, то промине багато часу, а тут треба негайного
порятунку. Він залишився при своєму переконанні, а я при своєму; ми
розійшлися, і більше я його не бачив"іб.

Інший приклад - запис у "Спогадах" після того, як Скоропадський
уже став гетьманом, висловлюючий той самий прогноз щодо завер-
шення Першої світової війни: "Але все-таки я завжди вірив, попри
воєнні перемоги німців, що вони не могли бути остаточними перемож-
цями і що рано чи пізно доведеться зустрітися з представниками
Аігганти. Саме тому з першого дня [Гетьманату] я вирішив робити все
можливе для збереження щонайдійовішого нейтралітету"і?.

Процитований абзац зі "Спогадів" також пропущений в опублі-
кованому "Уривку зі 'Споминів'...", натомість підкреслено виділяється
запис про те, що німецька армія захищала Україну від зовнішніх і
внутрішніх руїнницьких сил за відносно низьку ціну - експорт кількох
мільйонів пудів збіжжя в обмін на промислову продукцію. Пропуски в
"Уривку зі 'Споминів'..." та розбіжності між відповідними текстами
останнього і "Споминів" можна пояснити тим, що коли друкувався
"Уривок зі 'Споминів'..." (1922-1924), Скоропадський, як гетьман в
екзилі, намагався втримати можливість ділової співпраці з німецькою
владою Веймарської республіки.

Міркування про результат Першої світової війни, подібні до зга-
даних вище, наводяться у "Спогадах" ще раз у зв'язку з роздумами про
організацію української армії (останнє було продовженням програми,
розпочатої ще за часів Центральної Ради): "Щодо створення армії, то від
самого початку справи виглядали дуже погано. Але, намагаючись бути
об'єктивним, я все ж не бачу своєї провини там, де, як я чув, багато хто
її знаходить. Я визнаю свою провину і провину військового міністерства
і всього вищого командування в тому, що ми припускали, ніби німці
стоятимуть до пізньої весни [1919 р.] і ми встигнемо сформувати
справжню армію, за останнім словом військового мистецтва. Ми не
взяли до уваги, що в Німеччині буде революція, яка змінить усе
становище. Я передчував, що німці не можуть бути переможцями, що

19

вони можуть бути розбиті. Я гадав, що в такому випадку згідно з
інтересом Антанти буде підтримати нас, і це відновить рівновагу до того
часу, доки я й сам спроможуся ходити на власних ногах. Ця
неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів"і8.

Скоропадський мав на увазі німецький програш і тоді, коли їздив з
державним візитом у Німеччину до кайзера Вільгельма II у вересні 1918
року, про що в деталях записав до "Спогадів"і9. Під час візиту він
обмінявся думками з кайзером, який дав на честь гетьмана як голови
Української держави офіційний обід. На бажання німецьких господарів
товариш міністра закордонних справ Гетьманату Олександр Палтов
запропонував, щоб Скоропадський випив тост за перемогу німецької
армії. Гетьман, відмовившись, проголосив тост за німецький народно, у
ході розмови з кайзером Скоропадський висловив думку, що російський
цар Микола II передчасно зрікся престолу, оскільки його армія ще
воювала, а цар може лише тоді зректися, коли всі інші політичні
можливості вичерпані. Це зауваження, як підтвердив Скоропадський у
"Спогадах", запало в пам'ять Вільгельма II: "Дивно, що ця моя фраза
якось врізалася в голову Кайзера, оскільки, як мені переказували в
Києві, уже в листопаді [1918 р.] Кайзер протягом кількох днів доводив,
що він як Кайзер не має права зректися [престолу] і що на цьому також
наполягав Гетьман. Дивні речі діються в житті. Чи міг би я подумати,
що колись гратиму роль у житгі німецького Кайзера, я, котрий ніколи
не мав жодного відношення не лише до кайзерівської Німеччини, але й
взагалі до Німеччини, хіба що проти неї воював"2і.

На підставі засвідченого у "Спогадах" стриманого ставлення Ско-
ропадського до Німеччини можна твердити, що він, усвідомлюючи, що
Німеччина програє Першу світову війну і що Антанта (включно з
Росією) стане в ній переможцем, вважав альянс Гетьманату з Німеч-
чиною, особливо до падіння кайзерівського Рейху, тимчасовим заходом
для збереження Української держави під наступом більшовицької Росії.
Така політика виявилась почасти успішною: Гетьманат втримався про-
тягом семи з половиною місяців 1918 року в надзвичайно несприятливих
умовах аж до перебрапня влади Директорією, що продовжило, своєю
чергою, існування Української держави до 1920 року. Можна припус-
кати, що в протилежному випадку німецька воєнщина після повалення
Центральної Ради наприкінці квітня 1918 року встановила б в Україні
окупаційний режим у формі иімецько-австрійського військового губер-
наторства під керівництвом російських офіцерів і чиновників.

Якщо йдеться про взаємини України з Австро-Угорською імперією
під час гетьманату Скоропадського, то вони були напруженими. Це
засвідчено як у документах, дотичних української революції, з дер-
жавного архіву у Відні, опублікованих СЄДІ за редакцією о. Теофіла

Гориикевича під заголовком "Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren
Bedeutung und historische Hintergründe" (y 4 т. - Філадельфія, 1966-1969;
зокрема т. 2 і 3), так і в "Спогадах" Скоропадського. Останні, в основ-
ному, висвітлюють негативну оцінку політики австрійського імперсь-
кого уряду і військових кіл щодо України.

Хоч Скоропадський усвідомлював, що Австро-Угорщина була менш
впливовим партнером у коаліції Центральних держав, ніж Німеччина,
він ставився з підозрою і недовірою до Габсбургської монархії. Як
прибічник "великоукраїнської", концепції, що передбачала прилучення
до Української держави Криму й Кубані, він був твердим противни-
ком австрійської, тобто "малоукраїнської" розв'язки української дер-
жавної проблеми, що передбачала аініексію деяких українських тери-
торій, які до Першої світової війни належали Російській імперії, Авст-
ро-Угорщиною з наступним створенням або конфедеративної, або й
навіть формально -самостійної Української держави - насправді сателіта
Гобсбургської монархії. Тому, наприклад, Скоропадського дуже триво-
жила присутність на політичній арені ерцгерцога Вільгельма фон Габс-
бурга-Лотрінгеиа (1895-1948?), сина ерцгерцога Карла Стефана Габс-
бурга та небожа кайзера Австро-Угорщини Карла 122. Відомий серед
українців під іменем Василя Вишиваного, Вільгельм фон Габсбург
служив полковником розташованого в Україні у 1918 році легіону Ук-
раїнських Січових Стрільців. Він був австрійським коитркаидидатом на
гетьмана України, а певні українські - галицькі - та австрійські кола,
апелюючи до історичної традиції XIII-XIV століть за доби королів
Данила і Юрія Галицьких, навіть вважали його бажаним кандидатом на
український королівський престол. Скоропадський усвідомлював, що
віденський двір та українські греко-католики, ведучи кампанію проти
нього, "висували на гетьмана кандидатуру ерцгерцога Вільгельма [фон
Габсбурга], молодого чоловіка, який серйозно готується до своєї ролі,
оскільки вивчив українську мову, ходив в українській сорочці [виши-
ванці - тому "Вишиваний"] і своєю поведінкою приваблював на свій бік
українців шовіністичного відтінку"23.

Прихильне ставлення частини еліти і населення Галичини до авст-
рійської (тобто "малоукраїнської") розв'язки української державної
проблеми було причиною виутрішиьоукраїиських конфліктів, які
безсумнівно впливали на критичне, хоч і шанобливе ставлення Ско-
ропадського до галицьких українців, до їхніх поглядів на українську
державність та концепцій нації і уніатської церкви, оскільки, як уже
згадувалось, гетьман підтримував "великоукраїиську" ідею неподільної
України.

Німеччина, зі свого боку, була також негативно настроєна до
австрійської орієнтації в українському житті. Це можна підтвердити,

?1

наприклад, застереженням німців щодо призначення Дмитра Доро-
шенка (1882-1951) міністром закордонних справ Гетьманату з огляду на
його ймовірне австрофільство і галицькі зв'язки^. З точки зору ні-
мецької політики, проавстрійськи настроєні українці з територій, що
входили до складу Російської імперії, не могли вважатися цілком
лояльними партнерами Німеччини.

Що стосується взаємин українських урядів Центральної Ради і
Гетьманату з Центральними державами, то Скоропадський у своїх
"Спогадах" оцінює їх врівноважено і реалістично. Так, згідно зі "Спо-
гадами", після падіння Тимчасового Правительства в Росії він мав
сумніви щодо заходів Центральної Ради укласти сепаратний мир з
імперською Німеччиною і поставився несхвально до миру, укладеного
між Центральними державами та Україною 9 лютого 1918 року у
Брест-Литовську. Оскільки ж така угода стала дійсністю і німецькі та
австрійські війська на запрошення Центральної Ради окупували Ук-
раїну та, прогнавши більшовиків, надали їй військовий захист, гетьман
вважав, що український уряд, дотримуючись зобов'язань Брест-Ли-
товської угоди, мусив рекомпенсувати свій борг, постачаючи Німеччині
і Австро-Угорщині сировину, продукти тощо. І хоч його оцінка дій і
поведінки Центральної Ради була критичною, її можна вважати до-
речною і справедливою.

Скоропадський сподівався, що його професійніший і впорядко-
ваніший уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з ні-
мецькими та австрійськими урядовими і військовими колами, захи-
щаючи українське населення від зловживань, які звичайно супро-
воджують військову окупацію. Проте, як відомо з історії Гетьманату,
його сподівання не здійснилися і, як колись Центральна Рада, уряд
Скоропадського зіткнувся з негативною реакцією значної частини
українського населення, зокрема селянства, на німецьку економічну
політику в Україні. Проте, як видно зі "Спогадів", гетьман не прихо-
вував ані негативних аспектів взаємин з німецькими властями, ані
труднощів, на які иаразився у спробах знайти компроміс, що уможливив
би Україні пережити німецько-австрійську окупацію.

Між федералізмом і незалежністю

Найбільш коитроверсійний вчинок Павла Скоропадського, який
вплинув негативно на образ гетьмана і Гетьманату і, безсумнівно, спри-
чинився до табуїзоваиого підходу до питань, пов'язаних з його особою
і добою, - це проголошення грамотою від 14 листопада 1918 року
федерації з Росією і потреби створення "всеросійської федерації". Що
спонукало гетьмана декларувати федерацію з Росією і які були його

справжні погляди на статус України, зокрема - на справу української
незалежності під час Гетьманату, далі - на початку еміграції 1919 року,
коли він писав "Спогади" і, врешті - протягом 25-літнього перебування
та діяльності в еміграції (до 1945 року), - це питання, які хвилюють
дослідників політичної спадщини гетьмана від часів падіння Гетьманату
до сьогоднішнього дня.

"Спогади" Скоропадського засвідчують, що ще й у момент їхнього
написания в Берліні гетьман не був переконаним самостійником, хоча
під час окупації України, за його Гетьманату, Німеччина відстоювала
концепцію незалежності Української держави, якій, очевидно, призна-
чалася роль сателіта Німецької імперії зі статусом обмеженого суве-
ренітету. Він, наприклад, писав так: "Звичайно, самостійність, якої тоді
доводилося суворо дотримуватися через німців, що твердо на цьому
наполягали, для мене ніколи не була життєвою, але я думав - та як би
воно так і було - німці змінили б свою політику в бік федерації України
з Росією"25. у березні 1918 року, зважаючи на можливість обійняти
владу в Україні, він зазначив: "Мене дещо турбувала думка, що німці
стоять за самостійну Україну, що б там не було"²⁶. (До речі, проци-
тований абзац пропущено в опублікованому "Уривку зі 'Споминів'...").
Згодом Скоропадський хвилювався, що кайзер Вільгельм II у вересні
1918 року посилався на Україну як на "незалежну" державу27, або що
восени 1918 року німці наполягали па "націоналізації" і більш яскравій
"українізації" його уряду28.

Погляди Скоропадського на статус України були підсилені пози-
цією західних союзників, які рішуче противилися незалежності Ук-
раїнської держави. Скоропадський зрозумів це уже в січні 1918 року, під
час розмови з генералом Жоржем Табуї, французьким комісаром при
уряді Української Народної Республіки і шефом французької місії в
Україні29. Розмова точилася довкола стабілізації ситуації в Україні, яку
Скоропадський, розмірковуючи над можливістю встановлення війсь-
кової диктатури в Україні без повалення Української Центральної Ради,
задумував здійснити при французькій підтримці і за допомогою ук-
раїисько-польсько-чеського військового союзу. Переговори заверши-
лися неуспіхом, оскільки французи, що представляли західних союз-
ників в Україні, поставилися негативно до акту проголошення її неза-
лежності від 22 січня 1918 року, відверто заявляючи Скоропадському,
що "Антанта ніколи не визнає незалежності Україии"зо. (Ця важлива
теза теж пропущена в опублікованому "Уривку зі 'Споминів'...").

Схожі результати мали й переговори між представником Скоро-
падського Іваном Коростовцем та представником Антанти в Яссах, які
Скоропадський описав так: "У той самий час до мене прийшло кілька
осіб, до яких я відчував безумовну довіру... Один з них привіз до мене

11

певну особу, яка займала цілком відповідне становище. Ця особа зая-
вила мені (причому все це було підтверджене багатьма вагомими доку-
ментами), що Антанта, а особливо Франція, котра виступає головною
діяльною державою з-поміж держав Згоди в Україні, рішуче не бажає
говорити з українським урядом, доки той стоятиме на точці зору са-
мостійності, і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них"зі.
Варто додати, що за інформацією представників Скоропадського, фран-
цузи в Яссах навіть не прийняли уповноваженого Українського на-
ціонального союзу, який відстоював концепцію самостійної України.

Опинившись у скрутній ситуації, Скоропадський мав до вибору
складну альтернативу. Перше - спробувати очолити національний рух,
впливаючи на Український національний союз (який планував 17
листопада 1918 року скликати Український національний конгрес) і
досягти угоди з усіма українськими політичними силами, в тому числі
й лівими, хоча сам гетьман вважав останні апархістсько-руїиницькими.
До такого варіанту він ставився з великою неохотою, оскільки був
поінформований, що об'єднані в Українському національному союзі
політичні угруповання планували повстання проти нього.

Інший шлях полягав у можливості не допустити до проведення
згаданого Національного конгресу, очоливши російський рух в Україні
(точніше ~ кола російського офіцерства), що нараховував близько 15
тисяч чоловік, і проголосивши нову політичну програму, яка б мала на
меті федерацію України з Росією.

Як відомо, Скоропадський обрав друге. Таке рішення відповідало
його власним переконанням, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу
Німеччини, яка підтримувала самостійність України, по-друге - його
переконання збігалися з вимогами Антанти (як він сам пише, "ця вимога
[федеративна Україна] збігалася з моїми власними поглядами")32.
Врешті, по-третє, він вважав даний варіант найбільш реалістичним,
оскільки його власна оцінка політичної ситуації підтверджувалася
ставленням Антанти до української справи загалом.

Союзники обіцяли Скоропадському, що "уповноважений пред-
ставник держав Згоди днями прибуде [в Україну], який увійде в пе-
реговори тільки за умови ясно вираженого нового курсу українського
уряду"зз. Тоді ж було повідомлено, що Еміль Енно (Неппо), здогадний
представник Антанти в Південній Росії, прибуде до Києва реалізувати
союзницькі плани. Наступний хід подій показав, що згадані обіцянки
обернулися на марне чекання, оскільки виконані не були. Правда,
негативна позиція Антанти в українському питанні не вплинула на те,
що, виїхавши в еміграцію і оселившись у Берліні, Скоропадський з 1939
року поселив свого сина Данила не в Німеччині, яка на той час була
впливовою (хоч і нацистською) державою, а в Англії. Тому не можна

24

вважати Скоропадського за людину виключно німецької орієнтації.
Певні його вчинки засвідчують, що впродовж своєї політичної кар'єри
і до кінця життя він орієнтувався швидше на західних сокЯшиків. Вибір
Англії для проживання Данила зумовлювався, серед іншого, і тим, що
Англія була монархічною державою, а, як відомо, Скоропадський на
еміграції став українським монархістом.

Політика західних союзників, що орієнтувалася на збереження
Російської імперії і тим самим заперечувала усамостійііеїшя неро-
сійських народів, зокрема найбільшого серед них - українського, мала
фатальні наслідки для всесвітньої історії. Можна твердити, що власне
ця політика спричинила перемогу більшовиків у Росії з наступним
відновленням імперії в ленінсько-сталіиській моделі, яка стала ще
жорстокішою, агресивнішою і експансивиішою, ніж її попередниця -
царська імперія. Перемога більшовизму значною мірою вплинула і на
успіх у Європі фашизму й нацизму, які не лише удавано претендували
на роль захисника західної цивілізації, але й організовували свої
політичні та поліційні системи за зразком більшовицької моделі.

Фатальним вчинком належить визнати і проголошення Павлом
Скоропадським федерації з Росією. Таку оцінку не можуть пом'якшити
аргументи його прихильпиків-гетьмаиців, які починаючи від 1945 року
намагалися пояснити це як "акт розпуки", бо, мовляв, грамота Скоро-
падського від 14 листопада 1918 року про "утворення всеросійської
федерації" була тільки вимушеним наслідком тодішніх політичних
обставин. Хоча цей документ і справді був лише декларацією намірів,
його належить розцінювати як трагічну політичну помилку: віддзер-
калюючи тогочасний погляд гетьмана на українську справу, він до
сьогоднішнього дня затьмарює його ширший внесок в українське дер-
жавне будівництво.

Незадовго після написання "Спогадів", на початку 1920-х років,
Скоропадський змінив свої погляди на питання державної незалежності
України під впливом В'ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка та
інших націонал-консерваторів, які тоді фактично керували гетьмансь-
ким рухом і були послідовними речниками незалежності. Натомість,
працюючи над другою редакцією "Спогадів" між 1920 і 1922 роками, він
не вніс правок до тексту, які б відповідали його новій позиції (правда,
він за життя так і не опублікував повністю "Спогадів").

Федералізм чи співдружність незалежних держав?

У грамоті від 14 листопада 1918 року, яка проголошувала феде-
рацію України з Росією, Скоропадський заявив: "На принципах феде-
ративних повинна бутч відновлена давня могутність і сила всеросійської

25

держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших
місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю [країні] і в її межах
перший раз свобідио віджили всі принижені і пригноблені больше-
вицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії... їй першій належить
виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною
метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як
запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення екопомічно-куль-
туриого розвитку цілого українського народу на міцних підставах
національио-державиої самобутності"³*.

Оскільки Скоропадського критикують за декларацію федера-
тивного з'єднання України з Росією, і особливо за те, що він вчинив це
не з примусу, а з власної волі, згідно зі своїми політичними пере-
конаннями, належить встановити, що він розумів під терміном "фе-
дерація". У "Спогадах", які рясніють посиланнями на федерацію, є такі
слова: "Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії,
я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у
цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала
достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як рівні з
рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією. Я
не маю сумніву, що як би там не було, але врешті-решт, так і буде"³⁵.

Як процитований уривок з грамоти проголошення федерації, так і
даний фрагмент зі "Спогадів", який можна вважати яскравим прик-
ладом роздвоєної лояльності Скоропадського, показують, що, по-пер-
ше, не будучи ні істориком, ні юристом, ні політологом, Скоропадський
вживав термін "федерація" довільно, у тогочасному популярному ро-
зумінні; по-друге, його концепцію взаємин України з Росією не можна
окреслити словом "федерація" в сучасному політологічно-юридичному
тлумаченні, оскільки він посилається на Україну як на "державу" з
"окремим" і "самобутнім" статусом. У Спогадах він зазначав: "Україна
була державою з усіми правильно функціонуючими установами, з виз-
наченими планами дій, з фінансовим бюджетом, з певною програмою
створення армії, яка мала бути організована до весни 1919 року, з
промисловістю, що відновлювалась, з певними міжнародними відно-
синами"³⁶.

На підставі процитованого абзацу та інших записів у "Спогадах", а
також відповідних документів епохи Гетьманату і неопубліковаиих
"Дневников" Скоропадського можна твердити, що він мав вироблений
погляд на Україну як на державу. По-перше, він підтримував потребу
консолідації державної території, включно з заходами щодо приєднання
Криму і навіть частини Кубані (це був чи не перший історичний преце-
дент українських претензій до Криму). По-друге, він визнавав конечну
необхідність інтеграції населення України не за етнічним, а за тери-

торіальїю-державіїим принципом, а також наполягав на стабілізації
влади (справа першорядної ваги в державному будівництві) і суве-
ренності у зовнішніх взаєминах. По-третє, він відстоював потребу
власної армії, флоту, служби безпеки, поліції, національної валюти,
власної закордонної політики, тобто усіх прикмет суверенної держави.
Як засновник Української Академії наук, Державного українського
університету в Києві, Державного українського університету в Ка-
м'янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілої низки вищих
науково-педагогічних мистецьких установ, він розумів краще, ніж
тогочасні політики і певні представники академічного середовища,
потребу державної підтримки національної науки. Врешті, політичне
утворення, яке він очолював від 29.IV. до 14.ХІІ.1918 року, носило назву
"Українська держава". Такий підхід до побудови держави і її взаємин з
іншою, більшою державою окреслюється в науці не як федерація, а як
конфедерація, або співдружність незалежних держав (commonwealth).

Можна ставитися критично до ідеї співдружності у взаєминах Ук-
раїни з Росією, можна аргументувати з перспективи українського націо-
нального інтересу, що Україна не повинна входити до такого утворення,
як сучасна СНД, навпаки - утвердившись повністю незалежною і суве-
ренною, наполегливо намагатися стати членом Європейської співдруж-
ності держав, НАТО і західної системи угод і союзів. Проте не є істо-
ричним підходом вважати Скоропадського беззастережним федера-
лістом тільки через те, що він користувався цим терміном*довільно.
Зрештою, навіть IV Універсал від 22 січня 1918 року залишав відкритою
можливість федерації України з Росією: "Цьому найвищому нашому
органові [Українським Установчим Зборам] належить рішити про
федеративний зв'язок з народними республіками бувшої російської
держави"37.

Якщо ж порівняти поведінку Павла Скоропадського з поведінкою
інших визначних політиків Центральної Ради і Директорії УНР в еміграції,
то колишній гетьман займав однозначну позицію: хоча він і не визнавав
публічно проголошення федерації України з Росією за помилку, проте в
еміграції до кінця життя належав до української самостійницької полі-
тичної спільноти. Його діти Данило, Єлисавета (Кужім), Марія (Моит-
резор) і Олена (Ott) також були інтегральною частиною української
еміграційної громади і відстоювали ідею самостійності України.

Натомість, наприклад, Михайло Грушевський, перейшовши в еміг-
рації на радикально ліві позиції, повернувся до Радянської України та
визнав радянську політичну систему, тобто ленінський радянський
федералізм (УРСР не була тоді незалежною і суверенною державою).

Інший приклад: Володимир Вииииченко, лідер УСДРП, перший
голова Генерального Секретаріату УНР, голова Українського націо-

27

пального союзу, перший голова Директорії УНР, опинившися в емігра-
ції і щонайменше 20 років вагаючись між українською самостійницько-
комуністичною платформою і концепцією української радянської рес-
публіки (тобто ленінським радянським федералізмом) неодноразово
стверджував, що "ми всі федералісти".

Навіть такий досвідчений і заслужений діяч, як Євген Петрушевич,
президент ЗУНР» опісля її диктатор, внаслідок політичної катастрофи
свого часу робив ставку на уряд УРСР і був готовий іти на компроміс з
політичною концепцією УРСР, яка означала визнання ленінського ра-
дянського федералізму. Або, врешті, такі провідні діячі української
радикальної партії, як Антін Крушельницький, співтворець самос-
тійницької групи "Молода Україна" і міністр освіти УНР, та Юліян
Бачииський, один з перших теоретиків української самостійності, автор
класичного твору "Ukraina irredenta" (1895) і піонерської соціологічної
монографії "Українська еміграція в ЗДА" (1914), представник уряду
УНР у Вашингтоні (1919), переїхавши до УРСР, пішли на політичні
компроміси з ленінським радянським федералізмом. Таким чином, віра
у федералістську ідею будь-то з огляду на роздвоєну лояльність, чи
завдяки наївному переконанню у можливості служити своєму народові,
чи через політичні обставини була характерною рисою цілої низки
визначних політиків української визвольної боротьби, що трагічно
відбилася па історії України першої половини XX століття.

Державний устрій Гетьманату

Питання устрою Української держави в період Гетьманату (29.IV. -
14.ХН.1918) досі не розроблене в історичній науці. Не з'ясований також
погляд Скоропадського на цю справу. Зміст основних документів, виданих
у зв'язку з встановленням гетьманського режиму, тобто грамоти "До
всього українського народу" і "Законів про тимчасовий державний устрій
України", датованих 29 квітня 1918 року, є подекуди суперечливим щодо
державного устрою³⁸. Згідно з цими документами, гетьман тимчасово
перебирає на себе "повноту влади", і "влада управи [правління] належить
виключно до гетьмана У країни у межах всієї Української Держави". До
його прерогатив було віднесене також керівництво армією і закордонною
політикою. Крім того, "Гетьман стверджує закони, і без його санкцій ніякий
закон не може мати сили". Хоча Скоропадський намагався надати Геть-
манату форму і зміст правової держави, він був наділений істотлим пов-
новладдям у сфері судочинства. Коротко кажучи, йому підляг:ли^ вико-
навча, законодавча і судова гілки влади.

Одночасно Скоропадський не виключав можливості представ
ницької системи, оскільки "Закони про тимчасовий устрій України"

стверджували недвозначно, що вони е зобов'язуючими "тимчасово, до
вибрання Сейму". Отже, згідно з таким визначенням, одноосібна влада
належала гетьману тимчасово, оскільки в майбутньому мав бути
обраний Сейм, який перебрав би законодавчі функції. Встановлення
виборного Сейму забезпечило б Скоропадському сильну президентську
владу на зразок американської чи теперішньої французької.

Щодо самого Скоропадського, то його концепція державного уст-
рою напередодні захоплення влади і протягом довшого періоду уря-
дування може бути визначена як бюрократично-військова диктатура.
Він це стверджує у "Спогадах", розмірковуючи над оформленням геть-
манської політичної парті! під назвою Українська народна громада: "Я
сам не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене підштовхнув швид-
кий розвиток подій. Я не кажу, що не припускав, щоб в Україні в май-
бутньому не було гетьмана; навпаки - я був переконаний, що це ста-
неться, але я вважав, що спершу буде створена партія, яка бачитиме
порятунок батьківщини в необхідності створення сильної влади в особі
диктатора-гетьмапа і що цей диктатор проводитиме ті принципи, які
лягли б наріжним каменем в основу паргії"39.

Після захоплення влади Скоропадський недвозначно заявив, що він
бажав би правити у спосіб, що відповідає "ідеї диктатора", оскільки "не
мав парламенту або іншої аналогічної установило. На зустрічі з
представниками об'єднаних український партій, яка відбулася незабаром
після проголошення Гетьманату, він висловив погляд щодо форми
правління Гетьманату так: "Як дивлюся я на те, що уявляє з себе
гетьман, тобто чи він є президентом республіки, чи чимось більшим,
коли вкажу строк скликання Сейму, причому Сейм у їх [партій]
розумінні - це Установчі Збори? Я їм на це відповів, що повністю
дотримуюся своєї Грамоти, у якій все оголошено і від якої я ніколи
добровільно не відступлюсь. Погодитися на той час на роль президента
республіки я вважав згубним для всієї країни, і краще було б не
починати цілої справи. Країну, по-моєму, може врятувати тільки
диктаторська влада, тільки волею однієї людини можна повернути у нас
порядок, розв'язати аграрне питання і провести ті демократичні ре-
форми, які є такими необхідними для країни. Я це завжди сповідував і
при цій думці лишаюся й тепер. Я прекрасно знаю, що західні люди
здебільшого не поділяють моїх поглядів; я цілком вірю, що вони праві,
коли йдеться про їхні країни, але в нас, у Великороси і Україні, це
справді не може бути інакше"⁴¹.

У "Спогадах" немає згадки про монархістські аспірації роду Ско-
ропадських або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську
монархію під час його гетьманування. Навпаки, Закон про спадкоєм-
ність, який був затверджений Скоропадським, передбачав "вибір нового

гетьмана'* па випадок смерті попереднього. Проте Скоропадський вва-
жав, що "стара історія України уся наповнена різноманітними усклад-
неннями саме через те, що зі смертю гетьмана не було влади і почи-
налися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого
звичайно призводило до аиархії"42. Таке критичне ставлення до ук-
раїнської традиції, можна твердити, було зумовлене його переконанням,
що найкращою формою державного правління для України була таки
диктатура. Отже, на підставі "Спогадів" та інших матеріалів устрій
Української держави за урядування Скоропадського можна окреслити
як виборний Гетьманат (оскільки Скоропадський був проголошений
гетьманом на Хліборобському конгресі 29 квітня 1918 року в Києві) з
диктаторськими повноваженнями правителя.

Як відомо, концепція виборного Гетьманату перемогла в історії геть-
манської України XVII-XVIII століть, хоча за Богдана Хмельницького,
Івана Самойловича, Івана Мазепи і Кирила Розумовського були спроби
встановити спадковий монархічний гетьманат, які, проте, завершилися
неуспіхом. Концепція української спадкової трудової гетьманської монархії
була розроблена уже в еміграції В'ячеславом Липииським. Павло Ско-
ропадський та його прихильники прийняли її па початку 1920-х років;
останній гетьман дотримувався її до смергі у 1945 році.

Заключні зауваження

У науковій літературі про Українську революцію 1917-1920 років,
у тому числі і в "Спогадах" Павла Скоропадського, наголошується
переважно на переломних подіях того часу - наприклад, па геть-
манському перевороті Скоропадського 29 квітня 1918 року та на
повстанні Директорії УНР проти Гетьманату в середині листопада 1918
року після проголошення гетьманом федерації України з Росією
грамотою від 14 листопада 1918 року. Водночас не акцептуються і
достатньо не обговорюються причини, які призвели до згаданих
переломів, зокрема - неспроможність українських політичних еліт
досягнути необхідного компромісу на самому початку формування
основних елементів української державності у 1917 роц4, що остаточно
вплинуло на падіння Української держави у 1920 році. Тим часом
гетьманський переворот і аитигетьмаиське повстання були тільки тра-
гічними наслідками фатальних помилок, зроблених на самому зародку
визвольних змагань.

Чи не першою такою помилкою був розкол в українському націо-
нальному русі на початку революції між його пародницько-соціа-
лістичиим крилом і національпо-копсервативпою течією. Що призвело
до розколу? Маловагома деталь у порівнянні з роллю тогочасного ук-

1Л

раїиського державного будівництва - конфлікт серед національних сил,
серед інших причин якого була й популярність Скоропадського у
військових колах.

Від початку свого виходу на політичну арену в Україні Скоро-
падський усвідомлював, що для успішного функціонування Української
держави необхідно сформувати збройні сили, які б захищали її від
ворожого нападу. У порозумінні з Генеральним Секретаріатом, тобто
урядом Центральної Ради, він зукраїпізував 34-й корпус російської
імперської армії, згодом названий Першим Українським Корпусом. Це
було перше і найбільш дисципліноване українське військове форму-
вання на центральноукраїиських землях, яке нараховувало близько ЗО
тисяч офіцерів та вояків. Завдяки йому не дійшло до окупації значної
чистини України, особливо Києва збільшовизованими загонами російсь-
кої армії в останні місяці 1917 року. Можна напевне ствердити, що без
дій Першого Українського Корпусу проголошення НІ і IV Універсалів
було б неможливим. Завдяки намаганням Скоропадського вплинути на
подальшу розбудову українських військових частин та й взагалі з
огляду на його популярність серед військових кіл, з'їзд Українського
Вільного Козацтва, тобто українських військових формувань 1917-1918
років, що нараховували близько 60 тисяч чоловік, 16-18 жовтня 1917
року в Чигирині обрав його Почесним військовим отаманом. Ця попу-
лярність, серед іншого, призвела до конфлікту з Українською Цент-
ральною Радою, що завершився відходом Скоропадського з посту
головнокомандувача Першим Українським Корпусом, а також - що
суттєвіше, уже згаданим політичним розколом в українському націо-
нальному русі між народиицько-соціалістичиим крилом і націоналмю-
коисервативною течією.

Цей розбрат так і не вдалося подолати аж до кінця Української
революції, особливо після гетьманського перевороту та відмови полі-
тичних партій, у тому числі Української хліборобсько-демократичиої,
співпрацювати з новим урядом. Шанси на успіх українського націо-
нального руху, який до Першої світової війни на центральних і схід-
ноукраїнських землях не був достатньо сильним, у ситуації політичних
катаклізмів - війни, революції чи розвалу Російської імперії - залежали
від консолідації в один неподільний фронт усіх національно зо-
рієнтованих сил незалежно від їхніх суспільно-політичних програм.
Потрібен був національний компроміс, на який на той час спромігся,
наприклад, польський визвольний рух (тобто, з одного боку - його
цеитрово-ліве крило під керівництвом Юзефа Пілсудського, особливо
Польська соціалістична партія, а з другого - права течія, репрезен-
тована головно національними демократами на чолі з Романом Дмовсь-
ким, які, до речі, до Першої світової війни принципово не висували

концепції незалежної Польщі). Тільки такий компроміс міг врятувати
українську державність 1917-1920 років. Неспроможність національ-
ного руху об'єднати сили Центральної Ради з групами, які підтриму-
вали Павла Скоропадського, не кажучи вже про анархістські течії,
очолювані різними отаманами, особливо Нестором Махном, котрі в
жодному випадку не підпорядковувалися б Українській національній
державі, та й загалом усі неуспіхи Гетьманату і Директорії були
наслідком розколу, що відбувся восени 1917 року і став однією з
головних причин провалу української визвольної боротьби 1917-
1920 років.

Безсумнівно істотну роль відігравали й зовнішні фактори. Зокрема,
постійний натиск і відверта агресія більшовицької Росії супроти
українських державних утворень, політична і мілітарна інтервенція
некомуністичпих російських імперських сил та негативне ставлення
західних союзників до справи української незалежності були, беручи
разом, чи не найголовнішою причиною того, що спроба побудови
Української держави у 1917—1920-х роках не здійснилася.

Сьогодні "Спогади" Павла Скоропадського публікуються в кри-
тичний для України момент. Український народ і його еліти нама-
гаються - уже вкотре' - збудувати Українську державу. Але історія
повторюється, і зарисовується поділ між силами, які прямують до
остаточного утвердження незалежності, та силами, що, негативно
настроєні до національного руху, закликають до відновлення СРСР
(тобто перетворення сучасної Російської імперії на російську надійне-
рію) та підтримують реорганізацію СНД у двоконтииентальну надім-
перію на ленінсько-сталіиських федералістських основах. Крім того,
провідники і лідери цих сил пропагують, як це було і в 1917-1920 роках,
згубні концепції федералізму і соціалізму в його тоталітарно-кому-
ністичному варіанті, використовуючи страх, зубожіння і відсутність
національної свідомості певних прошарків українського населення, а
водночас обіцяючи їм, як це робили колись більшовики, світле майбутнє
у безкласовому і нібито безнаціональному, а в дійсності російському
імперському суспільстві.

Тому надруковані тут "Спогади" є не лише цінним історичним
джерелом, а й важливим повчальним документом про будівництво
Української держави та її падіння у 1917-1920 роках. Вони покликані
донести сумний урок історії до покоління, зацікавленого в побудові
сьогоднішньої держави, а разом з тим стати усвідомлюючим чинником
для відповідальних за державне будівництво українських політичних
еліт. Державне будівництво - це справа полі пічного розуму. Тому не
можна допустити повторення трагічного досвіду 1917-1920 років та,
уникаючи його, треба об'єднати всі сили для збереження української

32

державності. Історія - це суворий суддя. Вона судить не за красиві слова
і добрі наміри, а за розумні рішення і корисні справи. її присуд за
невикористаний сьогоднішній шанс може бути набагато жорстокіший,
ніж усі дотеперішні покарання.

Ярослав Пелснський

¹ Гру шевський М. Спомини // Київ. - 1989. -№8.-С. 102-154; № 9. - С. 108-149;
№ 10.-С. 122-158; № 11. -С. 113-155.

2 Скоропадский П. Воспоминания: конец 1917 года по декабрь 1918 года. Цитую
за другою редакцією "Спогадів", надрукованих у цьому томі (далі ССДР-3; пор. с. 47).

3 Von Hindenburg Р. Aus meinem Leben. - Leipzig, 1920; Horthy M. Memoirs. - New
York, 1957; Mannerheim C.G.E. The Memoirs of Marshall Mannerheim. - New York, 1954.
При цій нагоді треба згадати "Спогади" генерала Вільгельма Гронсра, шефа штабу
армійської групи Лйхгорна, найважливішого німецького представника в Україні в 1918
році, який тісно співпрацював з П. Скоропадським: Groener W. Lebcnserinncrungcn // Von
Brest-Litovsk zur deutschen Novemberrevolution / Baumgart W. (red.). - Göttingen, 1971. -
C. 259-451. Спогади Тренера є цінним джерелом для зрозуміння німецько-україиських
взаємин у 1918 році.

4 Дневники П. П. Скоропадского (далі Дневники) - Т. 1. - Тетрадь 1. - С. З, 1 січ-
ня 1919 - 6 травня 1919. Хочу висловити щиру подяку Пані Олені Orr-Скоропадській,
наймолодшій дочці гетьмана Павла Скоропадського, за дозвіл використати нсоиуб-
ліковані "Дневники" для наукової мсти.

5 Дневники - Т. 2..- Тетрадь 1. - С. 15 (запис датований 6 травня 1919 р.). Треба
зазначити, що в 1919 році Скоропадський користувався поперемінно поняттями "вос-
поминания", "дневник" і "записки" для окреслення своїх "Спогадів". Л. Малярсвський,
який був шефом Пресового бюро у головній квартирі гетьмана Скоропадського,
співпрацював із ним певний час в еміграції у Берліні.

6 Інформацію про те, що машинописна копія перших дванадцяти зошитів (тет-
радей) першої редакції "Спогадів" П. Скоропадського (тобто ССПР-2) була надрукована
на машинці дружиною П. Скоропадського Олсксандрою, завдячую Пані Олені Отт-
Скоропадській.

7 Дневники. - Т. 1. - Тетрадь 1. - С. 14.

8 Український переклад "Уривка зі 'Споминів* Гетьмана Павла Скоропадського"
був перевиданий нещодавно під заголовком "Гетьман Павло Скоропадський. Спо-
мини". - Київ, 1992.

9 Скоропадский П. Мое детство на Украине (див. Додаток цього тому. С. 388).
Ю Прикладами такого підходу є: Скляренко С. М. Боротьба трудящих України

проти иімецько-австрійських окупантів і гетьманщини. - Київ, 1960; Hunczak Т. The
Ukraine under Helman Pavlo Skoropadskyi // The Ukraine, 1917-1921: Л Study in Revolu-
tion. - Cambridge; Mass, 1977. - C. 61-81.

¹¹ ССДР-3. - C. 145.

12 Скоропадський П. Уривок зі "Споминів" Гетьмана П. Скоропадського // Хлібо-
робська Україна. - 1924/1925. - Кн. V. - С. 78.

¹³ ССДР-3. - С. 245-246 (зокрема, С. 244, 245 про Греисра).

14 ССДР-3. - С. 246. Німецький посол у Києві барон Мумм був одним з найвиз-
начніших професійішх дипломатів Рейху. До Першої світової війни виконував обов'язки
представника в Токіо і Вашингтоні. Фон Бсрхем був асистентом Мумма в Україні у 1918

2 5-169

33

році. Коли Мумм пішов у відставку, фон Берхем виконував обов'язки посла від вересня
1918 року.

15 ССДР-3. -С. 247.

1⁶ ССДР-З.-С. 141.
1? ССДР-З.-С. 146.

18 ССДР-З.-С. 178-179.

19 ССДР-3. - С. 273-282.

20 ССДР-З.-С. 275.

21 ССДР-3. - С. 276.

22 ССДР-3. - С. 206, 239, 241.

23 ССДР-3. - С. 208. Ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) зали-
шився українофілом до кінця життя, навіть писав вірші українською мовою. Схоплений
радянськими розвідувальними органами 1947 (?) року у Відні, помер за підозрілих обста-
вин у київській тюрмі у 1948 (?) році.

24 ССДР-3. - С. 162. Дмитро Дорошенко не згадує застереження німецьких пред-
ставшіків про його призначення міністром закордонних справ. Він лише ствердив, що від
20 травня до 2 вересня 1918 року вважався управителем міністерства, а від 2 вересня до
14 листопада 1918 року - міністром закордонних справ. Див.: Цорошенко Д. Історія
України 1917-1922 рр. -Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918 р. - Ужгород, 1930;
Нью-Йорк, 1954.-С. 148.

25 ССДР-З.-С. 51.

26 ССДР-3. -С. 132.

27 ССДР-3. - С. 275.

28 ССДР-3. - С. 295.

29 ССДР-3. - С. 103.

³⁰ ССДР-3. - С. 106.

31 ССДР-З.-С. 304.

32 Процитована фраза невиразно перекреслена Скоропадським у машинописній
копії "Спогадів" (ССДР-1. - С. 563/298).

33 ССДР-3. - С. 304. Абзац, який іде за процитованою фразою, тобто " Я находил,
что проведение этого нового курса преждевременно, так как понятие о федерации
требует двух контрагентов, была же одна Украина, а другого не было, я себе это
требование Антаит принял к сведению", невиразно перекреслений Скоропадським у
машинописній копії "Спогадів" (ССДР-1. - С. 563/298).

34 Цитую за кн.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 2. - С. 414-415.

35 ССДР-3. - С. 267.

36 ССДР-3. - С. 254.

37 Цитую за кн.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 1: Доба Цент-
ральної ради. - Ужгород, 1932; Нью-Йорк, 1954. - С. 168.

38 Тексти названих документів надруковані у кн.: Дорошенко Д. Історія Україїш
1917-1923 рр. - Т. 2. - С. 49-53.

39 ССДР-З.-С. 139-140.

40 ССДР-З.-С. 160.

41 ССДР-З.-С. 173-174.

42 ССДР-3. -С. 273.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ:
КОРОТКА ХРОНІКА ЖИТТЯ
(1873-1945)

Павло Скоропадський - особа, навколо якої тривалий час точилися
неабиякі дискусії в українській історографії - від відвертої ідеалізації
його діяльності прихильниками гетьмана до не менш відвертої, навіть
часто фальсифікованої критики всіх його політичних кроків ра-
дянськими істориками та соціалістичними діячами в діаспорі. Сьогодні
постала потреба об'єктивного висвітлення життя і діяльності П. Ско-
ропадського як у контексті загальноукраїнської історії, так і в плані
пізнання його як особистості. Нарис спогадів останнього гетьмана
України, що пропонується читачеві, дає можливість відчути внутрішній
світ цієї безумовно видатної постаті в українській історії, побачити і
зрозуміти світогляд Скоропадського, його оцінку подій, які переживала
українська земля у важкі роки революції і в епіцентрі яких певний час
він перебував.

Коротка хроніка життя Павла Скоропадського дасть читачеві мож-
ливість більш повно познайомитися з його особою, життєвим шляхом
та багатовіковою історією родоводу.

Павло Петрович Скоропадський народився 3 (16) травня 1873 року
у Вісбадеиі, де його мати, Марія Андріївна Скоропадська (в дівоцтві
Миклашевська), відпочивала на мінеральних водах Німеччини.

Скоропадські - один з найшляхетиіших українських родів, який
упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній і
культурницькій історії. Рід Скоропадських був пов'язаний шлюбними
зв'язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими
родинами, як Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Дуиіпи-Борковські, Забіли,
Закревські, Кочубеї, Кулябки, Лизогуби, Лисеики, Лобакевичі, Марке-
вичі, Миклашевські, Милорадовичі, Новицькі, Полуботки, Посудевські,
Розумовські, Сулими, Тарнавські, Тумаиські і Чарниші¹.

Генеалогія роду Скоропадських, за відомими сьогодні історичними
джерелами, бере свій початок від першої половини XVII ст., з Федора
Скоропадського, який був вихідцем із західіюукраїнських земель, але

2*

35

згодом оселився на Уманщині². Ф. Скоропадський брав участь у націо-
нально-визвольній війні на чолі з Б. Хмельницьким і загинув 1648 року
в битві під Жовтими Водами.

Всі подальші нащадки Ф. Скоропадського вірно служили в ук-
раїнському війську аж до скасування Гетьманщини Катериною II. Один
із них, рідний брат пращура Павла Петровича Іван Ілліч Скоропадський
(1646-3. VII. 1722), за часів Петра І наслідував булаву після Івана Мазепи
і був гетьманом України з 1708 по 1722 р., аж до самої смерті. Він був
соратником Мазепи на початку його виступу проти царя, але, блоко-
ваний російськими військами в Стародубі, не зміг підтримати бунтівного
гетьмана. Коли І. Скоропадський став гетьманом, він під жорстоким
контролем Петра І завжди намагався боронити права Гетьманщини та
козацькі вольиості.

Прапрадід Павла Петровича Яків Михайлович Скоропадський (?-
1785) навчався у Києво-Могиляиській Академії і був останнім в історії
козацької Гетьманщини генеральним бунчужним за гетьманування
Кирила Розумовського³.

Прадід Павла Скоропадського Михайло Якович (19.IV. 1764-1810)
за сімейним звичаєм теж присвятив себе військовій службі. Але в зв'яз-
ку з тим, що Україна вже остаточно втратила елементи державності,
Михайло Скоропадський вступив до Імператорського Сухопутного
шляхетського кадетського корпусу. Свою військову кар'єру Михайло
Якович закінчив у чині секунд-майора і до кінця життя мешкав у своєму
маєтку.

Дід гетьмана Павла, Іван Михайлович Скоропадський (30.1.1805-
8.II. 1887), двічі був прилуцьким повітовим маршалком і двічі - гу-
бернським маршалком Полтавщини. Свого часу він брав активну участь
у селянській реформі 1861 року. Коштом Івана Скоропадського було
засновано низку шкіл та гімназій в Україні. Помер дід Павла Скоро-
падського у своєму селі Тростянці, поблизу якого засадив великий ден-
дропарк. Могила його збереглася там і донині.

Дочка Івана Скоропадського, тітка гетьмана Павла Єлисавета Ми-
лорадович (1.І.1832-14.ІІ.1890), золотими літерами вписала своє ім'я в
культурно-освітню історію України. її коштом видавалися книги, зас-
новувались школи та бібліотеки. Але найбільшою її заслугою пе-
ред українською культурою стало заснування "Наукового Товариства
ім. Т. Шевченка" у Львові. Саме завдяки її пожертвам (близько 20000
австр. срібп. крон) стала можливим фундація Товариства у 1873 році.

Батько гетьмана, Петро Іванович Скоропадський (6.111,1834-
30.VI.1885), за сімейними звичаями навчався у школі гвардійських
підпрапорщиків, згодом став військовим офіцером. Брав участь у по-
ходах на Кавказ, за що отримав низку орденів. 1865 року в чині пол-

ковника Петро Скоропадський звільняється з війська і бере активну
участь в громадському житті Стародубщини на посту повітового
предводителя дворянства. Помер батько майбутнього гетьмана 1885
року у Києві і був похований у Гамаліївському монастирі. Дружиною
Петра Скоропадського і матір'ю гетьмана Павла була Марія Андріївна
Миклашевська (9.ІХ.1841-29.ХІЛ901), яка також належала до старо-
винного українського роду, що бере початок ще з Великого князя
Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, та з україисько-
литовського князя Гедиміиа⁴.

Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родовому мастку Трос-
тя не ць на Полтавщині. Там він вбирав до своєї душі перші паростки
розуміння спорідненості з рідним краєм. В садибі Скоропадських була
велика колекція предметів української старовини, портретів визначних
діячів. У сімейному житті родина Скоропадських зберігала і трималася
старих українських звичаїв. Великий вплив на малого Павла мали, крім
його діда Івана Скоропадського, ще й такі відомі українські діячі, як
П.Я. Дорошенко, Новицький та Пжицький.

Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Ро-
сійської імперії, вимагали, щоб юний Павло пішов шляхом військовика.
Військова кар'єра приваблювала і самого П. Скоропадського, який був
зачарований військовим минулим свого батька та інших представників
роду. У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького
Пажеського корпусу і успішно закінчує його 1893 року в чині корнета.
Молодого офіцера призначають на службу до Кавалергардського полку
тимчасово виконуючим обов'язки командира ескадрону. Через два роки
(1895) він отримує призначення на посаду полкового ад'ютанта цього
полку, а в грудні 1897 р. стає поручником⁵.

11 січня 1898 р. Павло Скоропадський одружується з Олексаидрою
Дурново, дочкою генерал-лейтенанта П. П. Дурново. Рід Дурново бере
свій початок від сина Ярослава Мудрого Святослава II. Згодом у под-
ружжя народилося дві дочки - Марія (1898) і Єлисавета (1899) та три
сини - Петро (1900), Данило (1904) і Павло (1916).

З початку російсько-японської війни 1904-1905 рр. молодий често-
любний офіцер прагне на ділі виконувати обов'язки військового і подає
рапорт з проханням перевести його на фронт в діючу армію. На початку
квітня 1904 року П. Скоропадський виїздить з Петербурга па фронт. В
Мукдені він виконує обов'язки у штаті 3-го Верхиьоудинського коза-
чого полку, після чого молодого осавула відряджають до Східного
загону Манчжурської армії ад'ютантом командуючого цим загоном
генерала А. Келлера. Восени 1904 року П.Скоропадський призна-
чається командиром 5-ої сотні 2-го Читинського козачого полку За-
байкальського козачого війська, а невдовзі стає ад'ютантом головиоко-

маїїдувача російськими військами на Далекому Сході генерала Ліневича.
Під час Першої світової війни Павло Петрович за особисту мужність і
героїзм нагороджувався Георгіївською зброєю і всіма орденами до Свя-
того Володимира 4-го ступеня включно⁶.

Одразу ж після війни, в грудні 1905 року, російський імператор
Микола II признає П. П. Скоропадського своїм флігель-ад'ютантом, з
наданням військового звання полковника. 4 вересня 1910 р. полковник
Скоропадський призначається командиром 20-го драгунського Фін-
ляндського полку, лишаючись флігель-ад'ютантом царя. Проте нев-
довзі, у квітні 1911 р., його призначають командиром лейб-гвардії Кін-
ного полку, а 25 березня 1912 р. полковнику Скоропадському було
присвоєне звання генерал-майора і зараховано до імператорського пол-
ку. Слід сказати, що заходами і стараннями П. Скоропадського лейб-
гвардії Кінний полк став одним з найбільш боєздатних у Російській
імперії.

З початку Першої світової війни Павло Петрович відправляється на
фронт, і вже 6 серпня 1914 р. Кінний полк генерала П. Скоропадського
відзначився у бою під Краупішкеиом. За цей бій Георгіївська дума
Кінної гвардії нагородила його, згідно з наказом від 13 жовтня 1914
року, вищою відзнакою за хоробрість і героїзм - орденом Святого
Георгія 4-го ступеня. Подальша військова служба П. Скоропадського
проходила вдало, і незабаром він вже командував гвардійською ка-
валерійською дивізією, яка успішно діяла в Прибалтиці у 1915-1916 рр.
Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Павло
Петрович 22 січня 1917 р. приймає командування 34-м армійським
корпусом, який розташувався на терені України. Перебуваючи на посаді
командуючого 34-м корпусом, Скоропадський вперше познайомився з
масовим українським революційним рухом.

Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії і
поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух
очолила Центральна Рада. Скоропадський не сприйняв соціалістичні
ідеї українських та російських революційних партій, бо вони були чужі
його світогляду, і, крім того, як офіцер він вважав, що перш за все
необхідно довести війну до переможного кінця. Зрештою, погляд
Скоропадського на події 1917 року читач знайде у самих його спогадах.
Єдиною тоді проблемою, яка постала перед ним, була проблема
збереження дисципліни і боєздатності у ввіреному йому корпусі.

Тим часом у травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський
військовий з'їзд, який схвалив ідею створення української національної
армії. З різних боків П. Скоропадському починають радити україні-
зувати свій корпус, але як військовик, без наказу вищого командування,
він не мав права і не робив цього. Однак після одержання в серпні

1917 р. відповідного наказу від генерала Корнілова Скоропадський од-
разу ж розпочав українізацію корпусу. Згодом 34-й армійський корпус
дістав назву 1-го Українського і налічував 60 тис. добре дисциплінова-
них озброєних вояків⁷. Корпус розпочав підготовку до відправки на
фронт. Тим часом українські полки, що організовувались Центральною
Радою, почали танути і зникати, здеморалізовані більшовицькою агітацією.

Ще з березня 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного ко-
зацтва. Серед козацтва особа нащадка гетьманского роду, бойового
генерала Павла Скоропадського мала неабияку популярність. Як нас-
лідок цього, 16-17 жовтня 1917 р. в Чигирині на З'їзді Вільного
козацтва двома тисячами делегатів від 60000 зорганізованих козаків
п'яти українських губерній і Кубані на отамана Вільного козацтва було
обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоро-
падського⁸.

Успіх Жовтневого перевороту в Петрограді ще більше загострив
процес розладу і більшовизації армії. В листопаді 1917 р. збільшо-
визований 2-й гвардійський корпус, на чолі з більшовичкою Є. Бош,
рушив на Київ для розгону української влади. Перед Скоропадським,
корпус якого був єдиною боєздатною українською військовою силою,
постав вибір: виконати наказ командування і виїхати з корпусом на
фронт для боротьби із давнім ворогом у світовій війні, чи стати на
захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Цетральної Ради.
Скоропадський виступив на захист батьківщини і українського на-
ціонального відродження. Корпус Павла Петровича зайняв станції на
залізниці до Києва і, обеззброюючи збільшовизоваиі загони, відправляв
їх до Московщини.

Завдяки цьому рішучому кроку генерала Скоропадського в лис-
топаді 1917 року була врятована не лише Рада і українська столиця від
"червоного" терору, а й, можливо, сама справа української революції та
державності. З того часу Павло Скоропадський став на шлях відрод-
ження і організації українських збройних сил. І хоча він не займав ніякої
політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про
боєздатність свого військового підрозділу, Скоропадський зустрів
холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа
1917 р. уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю
аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому пе-
решкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надход-
ження до 1-го Українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо,
Скоропадський змушений був піти у відставку...

Незабаром більшовицька Росія розпочала агресію проти Українсь-
кої Народної Республіки. Коли більшовики у січні 1918 р. зайняли
Київ, П. Скоропадський не покинув його і переховувався від репресій у

місті. Тим часом, Центральна Рада на мирних переговорах у Брест-
Литовську покликала на допомогу в боротьбі з Червоною армією
німецькі та австро-угорські війська. В результаті такого миру між УНР
та Центральними державами Україна опинилася перед фактом австро-
иімецької окупації. З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні
1918 р. оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціа-
лізації, яка була відбита у Ш-му Універсалі. У відповідь по Україні
шириться і організовується опозиційний рух власних кіл громадянства.
В середині березня 1918 р. П. Скоропадський утвердив опозиційну до
Ради політичну організацію під назвою "Українська Громада" (пізніше
"Українська Народна Громада"), яка увійшла в тісний контакт з Ук-
раїнською демократично-хліборобською паріією та "Союзом земельних
власників" з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і
внутрішньо-екоиомічиої політики Ради. Коли ж німецькі окупаційні
власті, иевдоволеиі господарською руїною і неспроможністю уряду
виконувати продовольчі угоди, що були підписані між УНР та Цент-
ральними державами, задумали ліквідувати українську державність,
"Українська Народна Громада" розпочала підготовку до державного
перевороту. Німецьке командування, як тільки-но дізналося про наміри
генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому
про свій нейтралітет з цього приводу. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський
з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми
губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадсь-
кого. В ніч на ЗО квітня гетьманські офіцери зайняли всі найважливіші
установи міста. Одразу ж було проголошено про утворення "Ук-
раїнської Держави" па чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе
надзвичайно великі повноваження по осібному управлінню краєм. Було
відновлено право на приватну власність. Сім з половиною місяців
Гетьманщини, як свідчать спогади сучасників, відзначалися відносним
спокоєм і відновленням господарства.

Проте, гетьманові не вдалося об'єднати навколо себе різні кола гро-
мадянства, до чого значною мірою спричинилася безкомпромісна анти-
урядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Неви-
рішеність аграрного питання разом із загальною політичної напругою
призвела, врешті, до аитигетьманського повстання. Окупаційні війська,
здеморалізовані невдачами на західному фронгі і листопадовою револю-
цією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Збройні сили геть-
манського уряду, які щойно почали організовуватися, не змогли стримати
розростання і посилення повстанської війни, яку очолила Директорія. 14
грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва. Докладніше про пе-
ріод Гетьманщини та труднощі, які спіткали П. Скоропадського у дер-
жавницьких справах, читач зможе дізнатися із його спогадів.

л а

Короткий час після повалення гетьманської влади, П. Скоропадсь-
кий переховувався в Києві, а потім перебрався до Берліна, де одразу ж
розпочав працювати над першою редакцією своїх спогадів. Після
народження там молодшої дочки Олени Павло Петрович з дружиною в
липні 1919 року від'їжджають до Швейцарії, щоб зустрітися там з
іншими членами сім'ї, які також покинули Україну, але раніше і іншим
шляхом. Через два роки вся родина повертається до Німеччини і
оселяється у м. Ванзеє поблизу Берліна.

Вже 1920 року, завдяки наполяганням еміграитів-гетьманців, які на
чолі з В. Липинським та С. Шеметом зорганізувалися в "Український союз
хліборобів-державпиків", Павло Скоропадський повертається до активного
політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В. Липиись-
кий стає його теоретиком. Проте на початку 30-х років між практиком
Скоропадським і теоретиком Липинським виникли певні чвари і розбіж-
ності щодо існування руху, і єдиний "Союз" розколюється. Прибічники
гетьмана об'єдналися у "Союз гетьмапців-державників" Завдяки зусиллям
П. Скоропадського філії гетьманського руху з'являються не лише в
Австрії та Німеччині, але й у Чехословаччині, Америці, Канаді, Франції, на
західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, і навіть
на Далекому Сході - у Маичжурії та Китаї. Крім того, заходами
П.Скоропадського, 1925 року у Німеччині засновується Український
науковий інститут при Берлінському університеті, який зіграв велику роль
у розвитку української науки і культури на еміграції.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя П. Скоропадсь-
кого ускладнилось. Доводилося докладати чималих зусиль і вико-
ристовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим
подальше існування і діяльність "Союзу гетьмапців-державників" та
"Української Громади" в цій країні. Разом з тим, передбачаючи неминучу
війну у Європі, П. Скоропадський 1939 року відправляє свого сина
Данила до Англії, з метою гарантування продовження існування
гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції. І
хоча гетьман не підтримував фашизм, він змушений був "лояльно"
ставитися до нього. Але, незважаючи пі на що, П. Скоропадський завж-
ди відстоював перед офіційними колами Рейха і серед громадськості
інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська, зі згоди
Німеччини, окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман вис-
тупив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського
завдячують своє звільнення з німецьких концтаборів і деякі українські
політичні діячі, зокрема, С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько та інші.
Протягом 1938-1941 рр. Скоропадський намагався згуртувати всі ук-
раїнські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких емігрантських
угруповань, що німці відновлять українську державність.

Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити органі-
заційне та ідеологічне сформування як "Союзу гетьмапців-держав-
ників", так і загальної політичної спілки українських емігрантських кіл.
Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції
Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, його було смертельно по-
ранено. П. Скоропадський помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен.
Пізніше його прах було перевезено родиною до Оберстсдорфа, де
знаходяться всі поховання родини Скоропадських, яка перебувала на
еміграції, крім могили Данила Скоропадського у Лондоні.

Олена Отт-Скоропадська
Павло Гай-Нижник

¹ Пріцак О. Рід Скоропадських (їсторико-геисальогічна студія) // Останній
Гетьман. - Київ, 1993. - С. 191.

² Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Т. 2: Українська гетьманська
держава 1918 року. - Ужгород, 1930. - С. 22.

³ Пріцак О. Назв, праця. - С. 186.

4 Дорошенко Д. Єлизавета Іванівна з Скоропадських-Милорадовичів // Хлібо-
робська Україна. - Відень, 1922-1923. -Кн. IV, зб. VII/VHI. - С. 284-288.

⁵ Пріцак О. Назв, праця. - С. 191-192.

⁶ ЦДІА України. - Ф. 1219. - Оп. 2. - Сир. 1119. - Арк. 16.

⁷ Горелов В. Військова діяльність П. П. Скоропадського // Останній Гетьман. -
Київ, 1993. - С. 39.

⁸ Полонська-Василенко //. Історія України. - Київ, 1992. - Т. 2. - С. 474.

9 Борис В. Вільне Козацтво. Ідея узброєного народу в 1917 р. на Україні. - Львів,
1934. - С. 20.

ЛІНГВІСТИЧНІ ЗАСАДИ
ОПРАЦЮВАННЯ ТЕКСТУ

"Спогади" П. Скоропадського написані типовою для першої чверті
XX ст. російською літературною мовою, для якої характерні певні
часові, стилістичні та авторські особливості. У виданні повністю збе-
режено ці особливості, як і лексику та синтаксис твору. Окремі виправ-
лення зроблено лише в орфографії та пунктації, які, проте, не пору-
шують фонетику, морфологію, інтонаційну і синтаксичну структуру
авторського тексту. Зокрема:

1. За нормами сучасної російської орфографії пишуться слова разом,
окремо або через дефіс.

2. За сучасними правилами вживається велика літера. Зроблено, проте,
деякі відступи на користь оригіналу.

3. Літеру і замінено літерою е.

4. Літеру / замінено літерою и.

5. Літеру ъ збережено лише в тих випадках, коли її вживання відпо-
відає нормам сучасної російської орфографії.

6. Літеру в замінено літерою ф.

7. За сучасними правилами передано випадки асиміляції приголос-
них, здебільшого на межі префексів і коренів: рассыпать замість раз-
сыпать тощо.

8. За сучасними правилами передано випадки подвоєння приголосних.

9. Збережено деякі застарілі слова, вживані в тогочасній літературній
мові: заарестовать.

10. За сучасними вимогами подаються форми родового відмінку однини
прикметників чоловічого роду: доброго, твого замість добраго, повагоо

11. За сучасними вимогами подаються форми родового відмінку дея-
ких займенників: ее, nee замість ея, пея.

12. Повністю збережено інтонаційну та синтаксичну структуру ав-
торського тексту.

13. У вживанні знаків пунктуації усунено лише звичайні описки та
окремі помилки.

Віталій Передріепко

ПАВЕЛ СКОРОПАДСКИЙ

ВОСПОМИНАНИЯ

КОНЕЦ 1917 ГОДА ПО ДЕКАБРЬ 1918 ГОДА

[Мои Воспоминания]

Записывая свои впечатления, я не особенно считался с тем, как
будут судить меня мои современники, и делаю это не для того, чтобы
входить с ними в полемику. Я нахожу необходимым правдиво записать
все, что касается моей деятельности за период с конца 1917 года по
январь 1919 года. Лично не чувствую ни охоты, ни способности соз-
давать интересные мемуары, но события, центром которых мне приш-
лось быть за этот период времени, сложность только что пережитой
мною политической обстановки заставляют меня записать то, что не
изгладилось из моей памяти.

Может быть, будущим историкам революции мои записки приго-
дятся. Прошу их верить, что все мною записанное будет верно, т.е. что
я буду заносить так, как мне казалось положение в данное время, а там
правильно ли я мыслил или неправильно, в этом поможет разобраться
будущее. Жаль, конечно, что у меня нет под рукой необходимых доку-
ментальных справок, но заинтересовавшийся моими записками будет
всегда в состоянии найти все для него необходимое в архивах.

Прежде чем начать пересказ всего мною пережитого в эту инте-
ресную эпоху, я не могу не остановиться на одном факте, который меня
сильно поражал и которому я до сих пор не могу дать точного опре-
деления. Как это могло случиться, что среди всех окружавших меня
людей за время, особенно моего гетманства, было так мало лиц, кото-
рые в вопросе о том, как мыслить Украину, которую мы созидали,
мыслили бы ее так, как я. Было два течения как в социальных, так и в
национальных вопросах, оба крайние, ни с тем ни с другим я не мог
согласиться и держался середины. Это трагично для меня, но это так,
и, несомненно, это способствовало тому, что я рано или поздно должен
был или всех убедить итти за мной, или же уйти. Последнее и случи-
лось: оно логично не должно было произойти теперь, а случилось
просто из-за грубой ошибки Entcntd¹. Исполни они мое желание, т.е.
пришли они своего представителя в Киев, лишь бы видели, что меня
фактически поддерживает Entente, этого не произошло бы, и, я думаю,
задача восстановления порядка не только в Украине, но и в бывшей

России тем самым была бы значительно облегчена. Теперь же я не хочу
быть пророком, но не вижу, каким образом можно добиться в этой
стране давно всеми желанного правового порядка.

Благодаря моему деду и отцу, семейным традициям, Петру Яковле-
вичу Дорошенко², Василию Петровичу Горлепко³, Новицкому* и дру-
гим, несмотря на свою службу в Петрограде, я постоянно занимался
историей Малороссии, всегда страстно любил Украину не только как
страну с тучными полями, с прекрасным климатом* но и со славным
историческим прошлым, с людьми, вся идеология которых разнится от
московской; но тут разница между мною и украинскими кругами та, что
последние, любя Украину, ненавидят Россию; у меня этой ненависти
нет. Во всем этом гнете, который был так резко проявлен Россией по
отношению ко всему украинскому, нельзя обвинять русский народ; это
была система правления; народ в этом не принимал никакого участия;
потому мне и казалось, да и кажется до сих пор, что для России единой
никакой опасности не представляет федеративное устройство, где бы
всякая составная часть могла свободно развиваться: в частности, на
Украине существовали бы две параллельные культуры, когда все осо-
бенности украинского миросозерцания могли бы свободно развиваться
и достигать известного высокого уровня; если же все украииство -
мыльный пузырь, то оно само собою просто было бы сведено на нет.

Я люблю русский язык, украинцы его терпеть не могут; по крайней
мере, делают вид, что не любят его; я люблю среднюю Россию, Мос-
ковщину - они находят, что эта страна отвратительна; я верю в великое
будущее России, если только она переустроится на новых началах, где
все бы части ее в решении вопросов имели одинаковый голос и где бы
не было того, как теперь, например, когда в Москве в известных кругах
смотрят на Украину, как хозяин смотрит на работника; украинцы этому
будущему не верят и т.д. и т.д. Нет ни одного пункта, в котором я бы в
этих вопросах с ними сходился.

С другой стороны, великорусские круги на Украине невыносимы,
особенно теперь, когда за время моего гетманства туда собралась чуть
ли не вся интеллигентная Россия: все прятались под мое крыло и, до
комичности жалко, что эти же самые люди рубили сук, на котором
сидели, стараясь всячески подорвать мое значение вместо того, чтобы
укреплять его, и дошли до того, что меня свалили. Это особенно ясно
будет видно при дальнейшем изложении фактов: великорусские интел-
лигентные круги были одним из главных факторов моего свержения.

Эти великороссы совершенно не понимали духа украииства. Прос-
тое объяснение, что все это вздор, что выдумали украииство немцы и
австрийцы ради ослабления Росси, - неверно. Вот факт: стоило только
центральному русскому правительству ослабнуть, как немедленно со

всех сторон появились украинцы, быстро захватывая все более широкие
круги среди народа. Я прекрасно знаю класс нашей мелкой интелли-
генции. Она всегда увлекалась украииством; все мелкие управляющие,
конторщики, телеграфисты всегда говорили по-украински, получали
Раду⁵, увлекались Шевченко, а этот класс наиболее близок к народу.
Сельские священники в заботах о насущном пропитании своей много-
численной семьи под влиянием высшего духовенства, которое до сих
пор лишь за малым исключением все великорусское (московского
направления), не высказываются определенно. Но если поискать, то у
каждого из них найдется украинская книжка и скрытая мечта осу-
ществления Украины. Поэтому когда великороссы говорят: украинства
нет, то сильно ошибаются, и немцы и австрийцы тут не при чем, т.е. в
основе они не при чем.

Конечно, общение с Галицией имело громадное значение для уси-
ления украинской идеи среди некоторых кругов. Но это общение
произошло естественно: тут ни подкуп, ни агитация не имели су-
щественного значения. Просто люди обращались во Львов, т.к. отно-
шение ко всему украинскому в этом городе было свободно. Естественно,
что со временем за это украииство ухватилось и австрийское прави-
тельство и немецкое, но я лично убежден, что украииство жило среди
народа, а эти правительства лишь способствовали его развитию, поэ-
тому мнение великороссов, что украинства нет, что оно искусственно
создано нашими бывшими врагами, - неверно. Точно так же неверно, что
к украинству народ не льнет, народ страшно быстро его воспринимает
без всякой пристегнутой к нему социальной идеи. Великороссы говорят:
народ не хочет Украины, но воспринимает ее потому, что украинские
деятели вместе с украинством сулят этому народу всякие социальные
блага, поэтому народ из-за социальных обещаний льнет к украинству.
Это тоже неверно: в народе есть любовь ко всему своему, украинскому,
но он не верит пока в возможность достижения этих желаний; он еще
не разубежден в том, что украииство не есть нечто низшее. Это пос-
леднее столетиями вдалбливали ему в голову, и поэтому у пего нет еще
народной гордости, и, конечно, всякий украинец, повысившись в силу
того или другого условия по общественной лестнице из народа,
немедленно переделывался в великоросса со всеми его положитель-
ными и отрицательными качествами. Великороссы совершенно не
признают украинского языка, они говорят: "Вот язык, на котором
говорят в деревнях крестьяне, мы понимаем, а литературного украинс-
кого языка нет. Это - галицийское наречие, которое нам не нужно, оно
безобразно, это набор немецких, французских и польских слов, прино-
ровленных к украинскому языку". Бесспорно, что некоторые галичане
говорят и пишут на своем языке; безусловно верно, что в некоторых

40

министерствах было много этих галичан, которые досаждали публике
своим наречием, но верно и то, что литературный украинский язык
существует, хотя в некоторых специальных вопросах он не развит. Я
вполне согласен, что, например, в судопроизводстве, где требуется точ-
ность, этот язык нуждается еще в большем развитии, но это частности.
Вообще же это возмутительно-презрительное отношение к украинскому
языку основано исключительно на невежестве, на полном незнании и
нежелании знать украинскую литературу.

Великороссы говорят: "Никакой Украины не будет'*, а я говорю:
"Что бы то ни было, Украина в той или другой форме будет. Не заста-
вишь реку итти вспять, так же и с народом, его не заставишь отказаться
от его идеалов. Теперь мы живем во времена, когда одними штыками
ничего не сделаешь". Великороссы никак этого понять не хотели и
говорили: "Все это оперетка", - и довели до Директории с шови-
нистическим украииством со всей его нетерпимостью и ненавистью к
России, с радикальным проведением [насаждением] украинского языка
и, вдобавок ко всему этому, с крайними социальными лозунгами. Только
кучка людей из великороссов искренне признавала федерацию⁶; ос-
тальные из вежливости говорили мне: "Федерация, да!", но тут же
решительно делали все для того, чтобы помину от Украины не было.

Затем в области социальных реформ среди великороссов гос-
подствует полнейшее непонимание. Кстати, к великороссам я отношу
весь наш помещичий класс, т.е. и малороссов, поскольку у них одно и
то же мировоззрение. Наш украинец - индивидуалист, никакой социа-
лизации ему не нужно. Он решительно против этого. Русские левые
круги навязывают свои программы, которые к Украине неприменимы. Я
всегда считал, что украинское движение уже хорошо тем, что оно
проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих
струнах, можно легче всего спасти народ от большевизма. Я, например,
хотел создать казачество из хлеборобов, но в ответ на это какие только
палки в колеса не вставляли мне великорусские деятели. Казалось,
ясно - главный враг большевизм великорусский, и затем наш внут-
ренний украинский. Для борьбы с ним нужна физическая сила. Соз-
давать войско, конечно, хорошо, но это требует времени, а главное при
создании армии, какие лозунги мог бы я дать. При царском режиме
были: царь, вера и отечество. Единственный понятный крестьянству
лозунг - земля. Насчет воли - они сами изверились что-то, но землю
подавай всю. Что бы из этого вышло, предоставляю судить каждому. Я
и решил эту необходимую силу создать из хлеборобов, воспитав их в
умеренном украинском духе, без ненависти к России, но с сознанием, что
они не те, которые в России стали большевиками. Я решил, группируя
их в сотни, полки, коши, перевести их в казачество или скорее

возобновить старое казачество, которое испокон веков у нас было. Так
как все эти казаки-хлеборобы - собственники, то естественно, что идеи
большевизма не прилипали бы к ним. Я являлся их непосредственным
главою; общность интересов заставила бы их быть преданными мне. Это
страшно укрепило бы мою власть, и несомненно, что тогда можно было
бы спокойно проводить и аграрную и другие коренные реформы. Но
никто меня не поддержал; министры два раза проваливали проект, и в
конце концов я сам провел это осенью и то в каком-то искалеченном
виде, без всякого сочувствия со стороны министров и большинства
старост, так что фактическти ввести это в жизнь не представлялось
возможным.

Для меня понятно отношение великорусских кругов к моим начина-
ниям: они не хотели Украины и думали, что можно целиком вернуться
к старому, а я хотел Украину, не враждебную Великороссии, а брат-
скую, где все украинские стремления находили бы себе выход. Тогда
фактически эта искусственно разжигаемая галичанами ненависть к
России не имела бы почвы и в конце концов исчезла бы вовсе.

Когда я был выбран хлеборобами в Гетманы, в своей первой Грамоте
я изложил свою программу и этой программы, одобренной моими же
выборщиками, я свято придерживался. Я действительно думал, что
люди понимают, что украинское движение имеет право на существо-
вание. Конечно, самостоятельность, которой тогда приходилось строго
придерживаться из-за немцев, твердо на этом стоявших, для меня
никогда не была жизненна, но я думал, - да так бы оно и было - немцы
изменили бы свою политику в сторону федерации Украины с Россией.

Я указывал на эту необходимость, будучи в Берлине, и видел полное
сочувствие; у немцев все было к этому подготовлено. Но для русских
кругов, как оказалось, я был лишь переходной стадией между Цент-
ральной Радой и полным уничтожением украинства. Если были неко-
торые круги, которые признавали федерацию, автономию или что-ии-
Оудь подобное, то дело тут вовсе не в украинской идее, а исключительно
в смысле удобства для обывателей иметь децентрализованную Россию.
Удобнее какому-нибудь сахарозаводчику или горнозаводчику из Киев-
ской или Екатеринославской губернии ехать в Киев и сразу в кругу
министров получить необходимые ему справки и разрешения вместо
того, чтобы тащиться в Петроград и там высиживать в передних разных
сановников... Одним словом, вся эта группа хотела решительного
возврата к старому, как с точки зрения национальной, так и с точки
зрения социальной. Были оттенки: например, некоторые совершенно не
понимали украинства, хотя сами были природными украинцами. Они
были податливее других, но они только сочувствовали начинаниям в
искусстве и в области некоторых исторических воспоминаний. Каза-

честву они сочувствовали потому, что это напоминало старое каза-
чество, жупаны, бунчуки и т.под.; вообще, это говорило их художест-
венному чутью, по глубины вопроса они не воспринимали и поэтому не
считали все это дело спешным. Да и таких было мало. Для других,
коротко говоря, революции не было. Нужно было вернуться к старому,
для этого, по их мнению, был необходим временно я.

Украинские влиятельные круги - главным образом социалисти-
ческие; к ним относится справа небольшая кучка социал-федералистов
и несколько человек беспартийных; затем слева - масса всякого,
совершенно разложившегося элемента, выдававшего себя за украинцев,
а потом при известных обстоятельствах попадавшего в Союз Русского
Народа⁷. Социалистические элементы на Украине - значительно уме-
реннее великорусских. В этом отношении их социализм умеряется
действительно сильным национальным чувством. Интернационализма
великорусского нет, и, конечно, на этой почве, если высшие классы к
ним прислушались бы, не поддаваясь им, а помогая мне создавать
действительную силу, можно было бы найти путь к соглашению. У
украинцев ужасная черта - нетерпимость и желание добиться всего
сразу; в этом отношении меня не удивит, если они решительно про-
валятся. Кто желает все сразу, тот в конце концов ничего не получает.
Мне постоянно приходилось говорить им об этом, но это для них
неприемлемо. Например, с языком: они считают, что русский язык необ-
ходимо совершенно вытеснить. Помню, как пришлось потратить много
слов для депутации, которая настаивала на украинизации университета
Св. Владимира. Причем интеллигенции на Украине почти нет: все это
полуинтеллигенты. Если они, т.е. Директория, не образумится и снова
выгонит всех русских чиновников и посадит туда всех своих безгра-
мотных молодых людей, то из этого выйдет хаос, не лучше того, что
было при Центральной Раде. Когда я говорил украинцам: "Подождите,
не торопитесь, создавайте свою интеллигенцию, своих специалистов по
всем отраслям государественного управления", они сейчас же вставали
на дыбы и говорили: "Це неможливо".

Верно, эта обстановка, счастливо сложившаяся для украинского
движения, вскружила всем этим украинским деятелям голову, и они
закусили удила, но я думаю, что не надолго. Галичане интеллигентнее,
но, к сожалению, их культура из-за исторических причин слишком
разнится от нашей.

Затем, среди них много узких фанатиков, в особенности в смысле
исповедывания идеи ненависти к России. Вот такого рода галичане и
были лучшими агитаторами, посылаемыми нам австрийцами. Для них
неважно, что Украина без Великороссии задохнется, что ее промыш-
ленность никогда не разовьется, что она будет всецело в руках ино-

странцев, что роль их Украины - быть населенной каким-то прозя-
бающим селянством. Тут, кстати сказать, эта ненависть разжигается
униатскими священниками.

С точки зрения социальной, галичане умереннее, они даже не со-
циалисты, а просто очень демократично настроенные люди. В этом
отношении они были бы нам очень полезны и умерили бы пыл на-
шей интеллигенции, воспитанной в русских школах со всеми их
отрицательными чертами. Но из-за этой ненависти к Великороссии мне
приходилось много с ними бороться. Эта ненависть у них настолько
сильна, что идеям большевизма, чего доброго, на Украине они не будут
перечить.

Почти вся промышленность и помещичья земля на Украине при-
надлежит великороссам, малороссам и полякам, отрица